Лідер гурту «Мандри» Сергій Фоменко — про військові паради, російських зірок на радіо і світло в кінці тунелю
Можна тільки дивуватися, як він усюди встигає. І концерти давати, і нові пісні записувати, і їздити у зону АТО… Тим більше, що у сім’ї Сергія Фоменка не так давно сталося поповнення — народилась донечка. Та, попри корективи, які внесла її поява у життя співака, він, як завжди, у вирі справ і подій, пише газета «Експрес»
— Сергію, перед нашим інтерв’ю (розмова записувалась два тижні тому, — Ред.) прочитав у новинах, що нині під Києвом муштрують солдатів — шість годин стройової підготовки щодня — до параду, який пройде у День Незалежності . Як ви думаєте, чи варто організовувати його в нинішніх умовах?
— Я не думаю, що варто проводити якісь паради. Краще ті гроші скерувати на допомогу бійцям, котрі воювали, або родинам загиблих героїв. А так — це викидання грошей на вітер! До речі, торік мене запрошували на парад — побути у «культурній масовці» серед очільників влади. Та замість того я поїхав в один із добровольчих батальйонів. Вважаю, що у День Незалежності треба йти до тих,
хто цю незалежність сьогодні виборює та домагати їм, а не влаштовувати ці всі дурні паради, які, повторюся, є лише викиданням грошей та пустопорожніми акціями. Абсолютно!
— І часто ви нині виступаєте перед солдатами?
— От 24 серпня знову планую поїхати до наших бійців… Знаєте, що мене «там» щоразу вражає? Солдати, які перебувають на війні, мають значно більше глузду й оптимізму, ніж люди, які не на фронті й просто рефлексують з тих чи інших питань… І взагалі я відчуваю гордість за українців та маю велику впевненість, що такий народ важко перемогти!
З іншого боку — те, що розповідали мені солдати, іноді просто на голову не налазить. Це зовсім не те, що кожного дня ми бачимо на телеекранах… Їх, як і мене, дивує та обурює сьогодні багато речей. Наприклад, навіщо відводити зброю від Широкіного, тобто з-під Маріуполя? Навіщо надавати Донбасу спеціальний статус та ще й прописувати це у Конституції? Я розумію, що західні партнери тиснуть, але вони до кінця ж не знають, що у нас відбувається, і, зрештою, перебувають в іншій парадигмі…
Нині наша армія і добровольчі батальйони захищають країну максимально ефективно, причому в максимально несприятливих для цього умовах. А ще наші вояки тепер уже мають значно більший досвід й можуть багато чого навчити західних колег. Адже пройшли через справжні випробування та через справжні трагедії.
— А вам доводилося брати до рук зброю?
— Знаєте, після одного з концертів перед солдатами та спілкування з ними я вирішив пройти такий собі вишкіл зі снайперської майстерності. Дві години стріляв, поглянув на результати і був вражений — вони виявились дуже добрими. Я сам міг би бути снайпером. Реально. (Усміхається). Інша річ, що я відчув, як у мене всередині піднімається така глуха темна сила. Тобто, розумію: якщо піти на війну й почати когось убивати, то потім буде дуже важко спинитися. Тим більше — ось вони, вороги, і всі їхні розмови, всю їхню брехню можна легко перервати одним пострілом.
І коли ти це усвідомлюєш, то направду стає дуже страшно. Так, мені стало моторошно від розуміння того, що всередні тебе живе така сила, котру треба тримати під контролем. Але люди, які на фронті, які реально захищають нашу землю, вони цей поріг давно перейшли. Розумієте, про що я кажу? Я над тим думав усю дорогу до Києва…
— Нині на київських радіостанціях і далі панують російські зірки. Ніби нічого й не сталося. Чому, на ваш погляд, український ефір досі не очистили від московських виконавців?
— Радіо й телеканали справді крутять те саме лайно, що й раніше. В ефірах так і не з’явився у великій кількості україномовний контент. Якщо хтось іще звучить удень, то це «Океан Ельзи» — священна корова українського шоу-бізнесу. Решта ж уночі — з 12-ї до 6-ї. Цікавих колективів дуже багато — від джазових до
альтернативних, але ви їх не почуєте в ефірах. І виникає враження, що ситуація влаштовує владу: о’кей — нема, то й нема. А треба було би приймати закон про збільшення квоти україномовного продукту на радіо й телебаченні. До того ж — у прайм-тайм! Зрештою, чого дививуватися: ті ресурси, як і вчора, належать олігархам. (Після паузи додає). Та й загалом у нашій країні мало що змінилося. На жаль. Що в культурі, що в політиці. Обличчя інші, а решта…
— Щоб не завершувати на сумній ноті: попри все, ви налаштовані оптимістично, Сергію? Якщо так, то що підживлює ваш оптимізм?
— Тільки родина й друзі. Знаєте, іноді прийдеш додому після складного дня, обнімеш дітей — і на душі вже добре. Ось тепер тішуся тим, що вирвався з сім’єю на два тижні в Карпати — у Ворохту. Це моя перша відпустка за два останні роки. Зібралися усією родиною: я, дружина, діти. З нами — і старший син, який
приїхав із Берліна, і наймолодша донечка, якій лише чотири місяці. Щасливий, що вдалося просто подихати карпатським повітрям та набратися енергії гір. Я бодай трошки заспокоїв свою нервову систему. Бо від того обсягу інформації, що надходить щодня, дах уже їде… А щодо оптимізму — так, він є. Я бачу в кінці тунелю
світло, але шлях до нього досить довгий!
Богдан БОНДАРЕНКО
Джерело: m.expres.ua
