Сети нищих собирают в Киеве 1 миллион гривен в день. В Киеве до десяти сетей. Их боссы приобщают к «бизнесу» молодых сильных мужчин в возрасте от 20 до 35 лет, которые выполняют роль надзирателей, и получают свою долю от прибыли. Но в бизнесе надолго не задерживаются — максимум 10 лет, пока не попадают в поле зрения милиции за другие преступления, или не погибают от рук банд-конкурентов.
Есть и такие, которые накапливают капитал и переходят в менее опасный бизнес — торговые точки на рынках, МАФы и тому подобное.
Поліцейські підійшли до вагітної жінки, яка сиділа із пластиковою склянкою на бетонних сходах біля метро. «Не сидіть на холодній плиті, простудитеся», — звернулася до неї патрульна Ніна. Тут, як тут з’явився беззубий чоловік у потертих штанях, сорочці і піджаку, і почав говорити із жебрачкою угорською.
«А ви, пробачте, хто?» — запитав у нього інший патрульний. «Я..? Я бізнесмен, не хвилюйтеся. Ця жінка каже, що розуміє російську мову, і має документи».
Беззубий бізнесмен? навряд чи. Скоріше за все, він – шеф жебрацької братії підземки на Майдані. Це зрозуміли і патрульні, проте документів у нього не попросили. Ця історія, котру я описала в репортажі про один день з новою поліцією наштовхнула мене на ідею дослідити жебрацькі мережі.
Світ вільних людей
Втративши дах над головою, українець, який не має родини і жодних матеріальних заощаджень, отримує високі шанси потрапити в жебрацьку мережу, котра заробляє на хліб з ікрою для свого очільника.
Звісно, далеко не усі люди, які стоять біля метро та на вулицях із табличками «Дайте грошей на хліб», входять до злочинного клану. Є серед них чимало людей, які вважають себе вільними, і їх повністю задовольняє життя на вулиці.
«У бомжів насправді є робота. Вони збирають брухт, здають його, і щодня отримують по 200-300 гривень. На місяць це виходить 7,5-9 тисяч гривень, якщо працювати без вихідних. А ви стільки заробляєте? Ні? То хто з вас бомж?» – риторично запитує психолог Андрій Васильович, який займається реабілітацією тих безхатченків, які виявили бажання повернутися до нормального життя.
Але навіть з такою «зарплатнею» бомжам доводиться ночувати де прийдеться: житло їм здавати ніхто не хоче, а в готелі не пускає охорона.
Тож і доводиться грітися на вокзалах, у підвалах і під мостами. Там їх зазвичай і знаходять представники організованих угрупувань, що вербують людей на «роботу» жебрака. Пропонують дах над головою в обмін на свободу. Багато хто погоджується.
«Вільні» бомжі намагаються уникнути пастки, у яку їх затягують вербувальники. Адже робота на когось значить перехід у статус рабів – а так вони називають людей, які мають де жити, працюють і створюють сім’ї. І справді, правоохоронці пояснюють – жебраки-найманці живуть за містом в антисанітарних умовах, по 10-15 чоловік у кімнаті, і щодня їх на машині возять на «роботу», а забирають ввечері, перед цим добряче почистивши кишені.
Темний бік. Кримінальні клани
Жебракувати в Україні закон не забороняє, тому безхатченки щодня спокійно ходять по вагонам метро і просять людей пожертвувати їм на лікування або просто на хліб та воду для міфічних дітей.
Перед виходом на «роботу» жебраки проходять детальний інструктаж – що говорити, як відповідати на питання, кому телефонувати у випадку виникнення проблем.
Для кожного із них підбирають образ, у якому він виглядає найбільш органічно. Для більшої переконливості йому дають милиці, марлеву пов’язку, відповідний одяг – інколи пристойний – коли гроші просить «мама, у якої син лікується в Охмадиті».
Заробіток жебрака напряму залежить від акторських здібностей. Постановка голосу, чітка коротка промова, потрібна інтонація – усе це підбирається для того, щоб меседж дійшов до цільової аудиторії, яка найбільш довірлива і жаліслива. Безхатченки розповідають, що найкращі актори можуть і три, і чотири тисячі щодня збирати.
«Найчастіше спіч починається зі слів «Вибачте, що до вас звертаюся», і у ньому присутні слова «мені дійсно потрібна допомога», і при цьому інтонація штучна, сльозлива – 99%, що перед вами професійний жебрак,- ділиться досвідом столичний міліціонер Віталій Сидорчук, який вже не перший рік працює у Службі охорони громадського порядку – Розумієте, жебраків дуже багато, і тому для кожного текст унікальний не пишуть. Людей з однаковими текстами просто розставляють по різним кінцям міста – так це важче помітити».
Правоохоронці пояснюють – в Україні є кілька видів образів, які використовують заради жебрацтва:
1) Вагітні та жінки з дітьми – їм вдається зібрати найбільше грошей;
2) набожні бабусі – стоять з іконкою на колінах і постійно моляться,
просять на ліки та на їжу;
3) хворі та інваліди – демонструють свої каліцтва: шрами, відсутність кінцівок, нариви;
4) жебраки з тваринами – просять гроші на корм;
5) «ветерани» — мовчазні та серйозні чоловіки у формі, іноді з каліцтвами; раніше вдавали з себе воїнів Афганістану, тепер – бійців АТО; ця категорія зараз зустрічається все рідше.
І справді, ТЕКСТИ і самі були свідками чарівного перевтілення молодого худорлявого темноволосого чоловіка, який протягом кількох місяців удосконалював свій образ на станції метро «Золоті ворота» і «Лук’янівська».
Спочатку він просто стоячи тримав у руках табличку «Допоможіть. Умирає син», потім просив уже на колінах, а ще пізніше почав носити величезні окуляри з подвійними лінзами і щосили кривив лице так, наче от-от заплаче.
«Зазвичай лише 20-30% заробітку жебрак може залишити собі – це залежить виключно від бажання «даху». А інвалідам взагалі нічого не дістається. Вони працюють за їжу і дах над головою»,- говорить В.Сидорчук.
Невидимі
У міліції жебрацьким бізнесом мають займається два управління – громадської безпеки і управління по боротьбі із організованою злочинністю. В правоохоронних органах відхрещуються від підпільного кришування жебрацького бізнесу. Хоча знайти жебрака простіше простого – оскільки територія міста чітко поділена на сектори, жебраки постійно стоять на одних і тих же місцях, і відслідкувати їх оточення не важко.
До речі, за підрахунками МВС, щодня у Києві жебраки збирають 1 мільйон гривень. З цих грошей, припускаю, можна виділити цілком переконливу суму, яка зробить бізнес не видимим для міліціонера.
Та інші деталі робити жебрацьких кланів міліція журналістам розповідати не хоче. Мовляв, якщо розкажуть детальні схеми роботи, то уже до них виникнуть питання: «Якщо вив курсі того, що відбувається, то чому нічого не робите?» Тому журналісти спілкувалися із правоохоронцем на умовах анонімності.
«Одна точка – це 50-100 гривень на день, залежно від місце розташування. Їх дають «смотрящі»,- каже нам Павло Н., працівник київського УБОЗу. — Мафію жебраків очолюють цигани і молдавани, а також кілька етнічних українців. Кожен із них має свій клан, їх у Києві до десяти.
Вони долучають до «бізнесу» молодих сильних чоловіків віком від 20 до 35 років, які виконують роль наглядачів, і отримують свою частку від прибутку. Але в бізнесі надовго не затримуються – максимум 10 років, поки не потрапляють в поле зору міліції за інші злочини, або не гинуть від рук банд-конкурентів. Є і такі, які накопичують капітал і переходять в менш небезпечний бізнес – торгові точки на базарах, МАФи тощо»,- додає Павло.
Банди жебраків із віддалених у теплі пори року мігрують до більших міст. Бо чим більше місто – тим більші прибутки.
«Це групи по 25-50 чоловік. У літній сезон можна поселити жебраків у саморобних наметах, так вирішується проблема притулку».
Павло пояснює – боси ховаються дуже ретельно, їх імен ніхто не знає, міліція виходить тільки на виконавців, з якими і домовляється про співіснування.
«Навіть сама «охорона» і десятники не знають реальних імен свого начальства, тож і здати міліції їх не можуть, якби їх і катували. На усі зустрічі приходить посередник, він забирає гроші, і передає інформацію «вгору». Ходять чутки, що ці пани мають легальний бізнес для прикриття, чим вони пояснюють свої великі будинки і шикарні автомобілі»,- розповідає міліціонер.
За словами нашого співрозмовника, українське законодавство побудоване таким чином, до довести вину організаторів жебрацького бізнесу майже неможливо. Для цього треба, щоб жебраки самі звернулися до міліції із відповідною заявою. Але для них це – реальний ризик не дожити до завтра. «Шістку» швидко ліквідують – поб’ють до смерті, накачують наркотиками або втоплять.
Світлий бік. Благодійники
У столиці, де нараховується близько 20 тисяч бездомних, є всього один такий заклад. Біда в тому, що одночасно тут може проживати 166 підопічних – їм дають одяг, взуття, лікують та годують. Але це задоволення триває недовго – безпритульний може затриматись тут максимум на 5 днів.
У соціальні центри професійні жебраки не звертаються. Більше того, вони і від допомоги пересічних громадян відмовляються. Благодійники запитували у кількох жінок, які мандрують вагонами метро на відрізку від метро Лісова до Арсенальної, де можна знайти їхню дитину, щоб допомогти медикаментами, продуктами і грошима, переконавшись, що дитина хвора, як вони і розказують. Але вони відмовилися надавати жодні контакти або інші координати, і просили розрахуватися на місці.
У колишній будівлі дитячого садочка на лівому березі Києва працює найбільший в Україні благодійний фонд, який допомагає бездомним та малозабезпеченим їжею, одягом, лікуванням та працевлаштуванням. Називається він «Соціальне партнерство». Сюди щодня звертаються за допомогою півтори тисячі нужденних. Але лише невеличкий відсоток людей, які отримують тут підтримку, просять допомогти їм із працевлаштуванням.
Сирота Ігор Кондратьєв – виняток із правил. У надії змінити своє життя на краще він приїхав сюди аж з Кіровограду – про фонд йому розповів знайомий. Тепер Ігор працює тут перукарем, і паралельно ходить на курси перукарського мистецтва, щоб отримати диплом, і влаштуватися на більш престижну роботу. У фонді він не отримує зарплатню, але має безкоштовний дах над головою і триразове харчування.
«Я – перукар-самоучка. В інтернаті всіх стриг, от і набив руку»,- каже юнак.
Хлопець налаштований позитивно. Він вірить у те, що вже найближчим часом стане повністю самостійним та здобуде фінансову свободу.
«В принципі, знайти роботу для безхатченка можна. Робота їм дістається низько кваліфікована (сторож, прибиральник, будівельник, робота в полі), але принаймні – це старт до нового життя»,- пояснює менеджер проекту «Кияни для киян» Світлана Воронова.
«Навіть один день на вулиці змінює людину, її психологію. А після того, як вони так живуть місяць, рік, деформація лише поглиблюється. Бомжі звикають до такого життя, до легких грошей, і йти на роботу більше у них не виникає бажання»,- пояснює психолог.
От хто справді страждає від мафії – це інваліди і діти. Вони є рабами цієї жорстокої системи. У інвалідів забирають документи, дітей накачують алкоголем, медикаментами або наркотиками. Тому грудні діти регулярно вмирають прямо на руках у «мамусь».
На відміну від захисників прав людини, міліція дивиться на це крізь пальці – зв’язуватися з такими справами – справа марудна. Простіше виконувати показники на більш очевидних порушеннях, а не проводити величезне часоємне розслідування – хто і як організовує бізнес на жебраках.
Любов Величко
Джерело: ТЕКСТИ
