Психологи: українські політики компенсовують у владі свої невдачі в інших сферах
Ми живемо від виборів до виборів. Торік вибирали Президента і народних депутатів, минулої неділі обирали місцевих депутатів та мерів. Бюлетні більше схожі на метрові сувої — аж очі розбігаються. Партії, нові і старі прізвища, обіцянки… А навіщо люди прагнуть влади?
У психології є теорія, що таким чином людина задовольняє свій комплекс меншовартості, компенсує невизнання в інших сферах життя та неприйняття іншими.
Наскільки цим критеріям відповідають українські політики? Про це газета «Експрес»говорила з Вадимом Васютинським, професором, завідувачем лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПНУ, і Павлом Фроловим, кандидатом психологічних наук, завідувачем Лабораторії соціально-психологічних технологій цього ж інституту.
— Вважається, влади прагне кожен із нас — владно-підвладні стосунки наявні у взаєминах батьків і дітей, між подружжям, у робочому колективі. Але політична влада чомусь є найбільш бажаною. Чому?
В. Васютинський: — Справді, у психології є думка, що прагнення влади є нічим іншим, як компенсацією комплексу неповноцінності. Влада над іншими дає людині ілюзію вищості, можливість самоствердження через владу над кимось. Прагнення і здобуття влади — це компенсація невдач в інших сферах.
Політична влада є найбажанішою, бо дає можливість керувати тисячами, мільйонами. Це справді дуже спокусливо. Це найвищий прояв влади, який включає в себе кілька її різновидів — інформаційну владу, ідеологічну, ресурсну, економічну.
— І це стосується усіх українських політиків?
— Звісно, не можна однозначно стверджувати, що при владі лише закомплексовані люди. Адже і серед депутатів є люди заможні, мільярдери, котрі досягли успіху. Але вони все одно прагнуть влади. Чому? Бо це, як я сказав, дає ілюзію права розпоряджатися ще більшими масивами людей. Власне, це влада-мета, коли індивід здійснює свою волю, впливаючи на інших людей, розпоряджаючись ними.
— Ну, добре, політики прагнуть влади, щоб панувати над нами, простими людьми. Але ж люди можуть із цим і не погоджуватись?
П. Фролов: — Звісно, влада може існувати лише у стосунках між тими, хто володарює, і тими, хто приймає це панування. Тобто, обов’язковою є присутність тих, хто готовий підпорядковуватися. Тож влада не є якимсь абстрактним поняттям — це певна розстановка сил у суспільстві. Скажімо, Фройд вважав, що лише владний самодержець може утримати масу від перетворення на первісну орду. Власне, весь історичний процес розвивається під впливом визначних лідерів.
А що розділяє володаря та підлеглого? Чому одні люди йдуть до влади, а інші задовольняються роллю народу? Тому що у перших є так звана воля до влади — певні запаси енергії, готовність декларувати і брати на себе певні зобов’язання. Інші ж — пасивні, я б навіть сказав ледачі. Тому правильним є вислів, що народ заслуговує на ту владу, яку має.
— Добре, поясніть ще такий феномен. Політики, йдучи до влади, рекламують себе як борців за наші права та благополуччя. Але, здобувши владу, починають дбати лише про себе і тягти ковдру на себе. Чому так стається?
В. Васютинський: — Справді, однією з небезпек влади є те, що, здобувши її, навіть ідеаліст починає використовувати не на благо інших, а на своє благо. Притім: що більше влади отримує людина, то вона стає ненаситнішою. На жаль, людина при владі завжди буде намагатися використати своє становище.
До влади ідуть люди з різних міркувань, часом навіть благородних, але насправді усі (!) вони покривають потребу створення ілюзії власної досконалості. Тому, маючи владу у руках, людина рано чи пізно почне зловживати нею, навіть якщо попервах має найшляхетніші цілі. Це — неминучий процес, така природа людини. І ця межа між здобутою владою та зловживанням дуже хитка, непомітна, нестійка. Ось чому людина, яка йде до влади, повинна мати величезний самоконтроль. На жаль, таких людей майже немає.
— Ну а чому тоді політики у західних демократіях чесніші, ніж українські?
В. Васютинський: — Ось тут, власне, криється ключове питання взаємин влади, політиків та людей. Ви питаєте — чому в інших країнах є чесні політики? А я вам скажу просто: вони там чесні не самі собою. Просто там існує контроль з боку суспільства, людей, які вимагають звітів та дотримання
обіцянок. Бо абсолютно кожна людина при владі боїться її, владу, втратити.
У нас ж таке суспільство ще тільки формується.
— Чи є межа, коли прагнення влади стає патологічним? Скажімо, нині чимало чинних депутатів Верховної Ради подають свої кандидатури на посади мерів, депутатів місцевих рад. Невже вірять, що можливо всидіти на двох кріслах?
— Особливість прагнення влади в тому, що воно ненаситне. Здобута влада через якийсь час перестає задовольняти людину, і вона прагне ще й ще. На жаль, такий підхід характерний для українських політиків. Вони не обмежуються тим, що мають, а намагаються використати своє становище для ще більших здобутків для самого себе. Це приклад патологічного прагнення влади.
У такому разі влада виступає навіть не засобом, а самоціллю. Власне, прагнення влади заради неї самої, заради отримання доступу розпоряджатися долями інших, є патологічною й може зашкодити і людям, і країні загалом. Недарма хтось з мудреців сказав, що владу краще довіряти тому, кому вона буде важкою ношею, а не тому, хто впиватиметься нею.
І зупинити таких людей ми можемо у простий спосіб — не голосувати за них. Так само можемо впоратися з ненаситними політиками. Згадайте, що вони обіцяли на минулих виборах. Виконали? Голосуйте за них. Якщо ж ні, якщо не можете згадати, що вони обіцяли, то сміливо голосуйте за нових людей. Це принаймні дасть нам шанс на зміни.
Марина МОРОЗ, газета «Експрес»
