Влада не зважає, що під ногами вже розпечений вугіль. Топче ногами без ритму і партнера.
Українці, Захід все з більшою стурбованістю вдивляються в цї конвульсії, які вона, за звичкою, ще називає політикою. Справа навіть не у принциповій війні між Саакашвілі і Яценюком-Аваковим.
Це верхня частина айсбергу. «Титанік» затонув від зіткнення з нижньою. Проблема у президентові Порошенку. На його Раді реформ, яка жодної з таких навіть не зініціювала, бо є чистою декорацією, містечковою, вулично-базарні розбірки між високопосадовцями ніяк не зважали на персону глави держави. Таку пафосно-патетичну і гротескну.
Його взагалі ніхто не помічав у приступі примітивної люті і ненависті один-до-одного. Квола, беззмістовна наступна заява щодо інциденту ще більше підкреслила його розгубленість і неспроможність діяти. Або хитрість це все використати. Він так міцно оплутаний різними «договорняками» і залежностями із створеною ним кумівсько-олігархічною системи влади, що очікувати від нього на будь-який жорсткий, або необхідний, крок з наведення порядку, зовсім не варто.
Він змушений танцювати під ту музику, яку грають для нього внутрішні та зовнішні музиканти. До того ж, заява «трьох про єдність», ще раз показала українським виборцям, що влада емігрувала в паралельний світ, не розуміє, що відбувається і не здатна ні на що, окрім боротьби за власне виживання. Будь-якою ціною. Це більша небезпека, аніж усі думають. Бо реформи рано-чи-пізно хтось візьметься проводити.
Якщо нас знову не візьмуть у прислугу Кремлю. А ось повернути українську державність, відновити територіальну цілісність, унікальну національну ідентичну унітарність – може вже й не вдатись. Як і не вдалося це після Богдана Хмеля – Івану Виговському, в час Грушевського і Винниченка – Скоропадському і Петлюрі.
Байден в Києві всіляко хотів показати депутатам і гальорці невідступність США у протистоянні з Росією заради України, використовуючи виключно софістичну риторику. Щодо Криму, як суверенної частини України і в пошуках власних сил для боротьби за відстоювання державності на Сході. Традиційно читаючи Тараса.
При цьому жорстко вимагав, переважно від України, виконання Мінських угод в частині надання терористам Особливого територіального статусу і взагалі,… переходу до федеральної, а-ля американської, моделі. Держсекретар Керрі, ровесник Байдена, мудрий і авторитетний, в Москві погодився з позицією Лаврова-Путіна, що треба натиснути на Київ у виконанні ним Мінських угод. Обама в останній рік президентства не хоче загострень з несамовитим Путіним. В обмін, як ми всі і підозрювали, на Сирію.
Москва фактично стала частиною Західної коаліції в боротьбі з ІДІЛ в обмін на невизначений по перспективах мандат Башара Асада. На час до виборів і Україну. Відкиньте сумніви. Попри слова Обами, що Росія в ізоляції, а її економіка валиться, візит Керрі показав, що Путін ще не виграв, але точно не програє двобій з Вашингтоном. Той розглядає Москву як надзвичайно важливу і невід’ємну частину боротьби з джихадизмом на Сході. Вони до божевілля лякають Західний світ.
Терористи на Донбасі розглядаються як елемент гібридної війни Росії, а не самостійна і безжалісна сила. Європа, неспроможна, на відміну від Росії, діяти рішуче і послідовно: стріляти крилатими балістичними ракетами з атомного підводного човна, щоденно бомбардувати всіх ворогів Асада п’ятдесятьма винищувачами-бомбардувальниками, включаючи і ТУ-160М, ударними гвинтокрилами, флотиліями із своєї території.
Ми мусимо чітко усвідомити, що суть Мінських угод – одна: десуверенізувати Україну, перетворивши її у політично і економічно залежну від Росії васальну територію. Жодних, абсолютно жодних, гарантій при виконанні усіх без виключення і, навіть, ще більших Мінських зобов’язань, що решті України буде надана бодай би «Фінляндська перспектива» на вільну співпрацю з Заходом, не кажучи вже про інтеграцію, немає. І не буде. В умовах безликості і слабкості української влади. Не шукайте яєць там де їх ніколи не було. Влада Києва в угоду Путіну не звертається до Будапештського меморандуму. Як і він.
Вважаючи його «шматочком паперу». Не вимагає, маючи значний ресурс підтримки в ООН, скликання спеціалізованої міжнародної конференції, яка могла би, в кінцевому результаті, легально відновити суверенітет України і від імені великої кількості держав світу надати нам хоч якісь надійні гарантії суверенності. Ми могли би об’єднатися з Молдовою та Грузією і вимагати від ООН виведення з цих країн російських військ, визнання Москви агресором, і припинення нею воєнно-політико-економічно-інформаційної експансії проти сусідніх народів.
Нарешті, нам треба підготувати і подати проект резолюції в РБ ООН про відшкодування Росією величезних збитків Україні внаслідок знищення її індустрії, викраденням біля сотні її заводів, фабрик і виробництв, спричинення гуманітарної, економічної катастроф на Сході, використання природних економічних ресурсів з корисливою ціллю на території Криму та Донбасу. Тощо. І ще десяток рішучих кроків, які просто була би зобов’язана зробити національна влада.
Якби вона такою була. Лібералізм Ющенка привів до влади Януковича. Пофігізм і корумпованість нинішньої влади можуть народити когось схожого на Піночета.
Поки влада буде перекидати між собою стакани з водою, займатися відеофальсифікаціями, використовувати спецназ не проти терористів, а проти патріотів, щоденно глибоко залазячи в наші кишені, перекладаючи на нас всю відповідальність за своє благополуччя, чекати жодних перемін не варто. Врешті, українці все більше готові взятися за Бойовий гопак. Та це — різні танці.
Степан Гавриш
Джерело: gavrysh.org.ua
