За все доведеться заплатити
Янукович зосередив у своїх руках всю повноту влади. У вирішальний момент ця повнота стала каменем на шиї – спихнути відповідальність Віктору Федоровичу було ні на кого.
За провальні наслідки економічної політики нинішньої коаліції, у першу чергу, заплатив своїм рейтингом Яценюк, пише УП.
Хоча внесок АП і «БПП» у ці наслідки був не меншим.
Проте Порошенко не зупиняється – він не приховує свого великого бажання замінити Яценюка на свого протеже. Дуже бажано – на Гройсмана.
Але якщо в сфері економіки у президента є хоча б тимчасовий «громовідвід» у вигляді Яценюка, то в сфері державної безпеки і зовнішньої політики ділити відповідальність йому буде ні з ким.
Всю лавину наслідків Мінська-2 президент змушений буде прийняти персонально на себе.
Чим більше обіцяний результат відрізнятиметься від реалій – тим швидшим і катастрофічнішим буде падіння з Олімпу.
Агресивність і брутальність методів, за допомогою яких президент і його команда намагаються проштовхнути положення Мінська-2, намертво прив’язують їх політичну долю до реальних наслідків реалізації цих положень.
Чим голосніше команда Порошенка звинувачує у зраді критиків Мінська-2 – тим більшим буде тавро зради на самій цій команді, якщо реальність підтвердить правоту критиків.
Чим більш демонстративно президент ігнорує факти, які ставлять під великий сумнів правильність його дій – тим очевиднішою буде неадекватність самого Порошенка, якщо реальність підтвердить значимість цих фактів.
Чим гучнішою буде телекартинка про перемогу – тим фатальнішими будуть політичні наслідки у випадку, коли всі переконаються у фантомності цієї перемоги.
Порошенко дуже прагне розширити свої повноваження і свою владу, і тому невтомно створює образ мудрого керівника і рішучого лідера. Але він так і не зміг зрозуміти, що невизнання помилок не посилює такий образ, а ламає його.
А накопичення невизнаних і невиправлених помилок у підсумку може привести не тільки до втрати героїчного образу, а й до передчасної втрати влади.
Перед Рубіконом
Порошенко опинився перед Рубіконом.
І перед тим, як його перейти, президенту дуже корисно було б відповісти на запитання, від яких залежить і доля країни, і його особиста політична.
Яка гарантія, що після виконання Путіним умов української влади – в «особливих районах» не залишиться великої кількості бойовиків і великої кількості стрілецької зброї, нехай і прихованої?
А якщо в цих районах залишиться і достатня кількість бойовиків, і достатня кількість стрілецької зброї – то скільки проукраїнських жителів Донбасу погодяться ризикнути своїм життям і висунути свої кандидатури у місцеві органи влади?
Якщо проукраїнських кандидатів виявиться небагато – то яким буде склад місцевої влади, з якою Порошенко збирається вести повноцінний діалог і з якою буде змушений погоджувати чи не кожен свій крок?
Яка гарантія, що «за погодженням з місцевою владою» – на практиці не означатиме «за погодженням з Володимиром Путіним»? При тому, що фінансове утримання цих районів буде стовідсотково українською проблемою.
Яка гарантія, що обличчя миру після реалізації Мінська-2 – не буде таким самим, як і обличчя нинішнього «перемир’я» з регулярними пострілами в українців?
Що робитиме українська влада, якщо після реалізації мінських угод і зняття з Росії найболючіших санкцій – Путін буде дуже вибірково дотримуватись взятих на себе зобов’язань? Інформуватиме ОБСЄ про «численні порушення»?
Чого варті гарантії Меркель і Оланда – якщо під Дебальцево Путін дозволив собі їх абсолютно безкарно проігнорувати?
Яка гарантія, що переважна більшість бойовиків, на чиїх руках українська кров, – не будуть амністовані і не зможуть стати представниками місцевої влади, за винятком хіба що найбільш одіозних?
І якщо гарантії немає – то чи не сприймуть це бійці АТО і їх рідні як знущання над собою і над пам’яттю загиблих побратимів?
Якими можуть бути наслідки, якщо в країні, перенасиченій зброєю, десятки тисяч людей з бойовим досвідом вирішать, що їх брутально використали і обманули?
І це на фоні усім відомого соціально-економічного стану і хронічного відставання реальних економічних показників від оптимістичних прогнозів влади.
Яка гарантія, що згодом і інші регіони України не стануть вимагати таких самих «особливостей самоврядування»? Чи може бути такою гарантією персональна віра президента і його команди в те, що «цього ніколи не станеться»?
Російський Чорноморський флот також був залишений у Криму дуже тимчасово. І довго мовчав. Але в третьому акті вистави ця рушниця таки вистрілила.
Що точніше визначає істинні наміри Путіна: заяви Кремля, якими легко маніпулювати у будь-якому напрямі, – чи подвійне стовідсоткове голосування прокремлівських депутатів ВР, результати якого ВВП змінити вже не зможе? Чи дозволили б собі згадані депутати повним складом двічі проголосувати так, як Путіну «дуже не подобається»?
Якщо Путін був «вкрай незадоволеним» голосуванням 31 серпня 2015-го – то чому після голосування він відразу заспокоївся і почав тривалий час дотримуватися умов перемир’я?
І це той самий Путін, який в Дебальцево переконливо довів, що він не зупиняється, поки не отримає свого?! Там, де «на час Х» він не отримав бажаного, його не змогли стримати ні брутальність порушення Мінських угод, ні величезні втрати.
Наведений перелік питань не є вичерпним. Але навіть він змушує серйозно задуматись.
Вже й так зроблено надто багато помилок.
Порошенко не підняв питання, яке зобов’язаний був підняти – про непорушний взаємозв’язок питання прав росіян в Україні з питанням прав українців у Росії.
Він взяв зобов’язання, які не мав права брати – очільник виконавчої влади не мав жодного права давати іншим країнам обіцянку змінити Конституцію України, тим більше під час фактичної війни.
При цьому український президент не врахував, що має опонентом матерого шулера. Навіть коли за столом, крім Порошенка з Путіним, були ще Меркель з Оландом – це створювало великі труднощі.
Але ці труднощі можуть виявитись лише квіточками, коли Мінськ-2 буде реалізовано, – і Порошенко фактично залишиться з Путіним віч-на-віч.
Сім раз відміряти
Мудрий політик зобов’язаний ретельно прораховувати різні варіанти мотивації дій суперника і, відповідно, різні варіанти розвитку подій.
Чи прораховував Порошенко варіант, що «Новоросія» – це чистої води блеф Путіна?
Що це була лише тактична хитрість, першим завданням якої було налякати українського президента і змусити його піти шляхом «меншого» із зол. Щоб не допустити «Новоросії» – запровадити «особливості самоврядування».
Другим завданням було забруднити руки якомога більшої частини жителів Донбасу українською кров’ю, щоб зробити їх залежними від Путіна навіть у складі України. Такий самий метод, як і в бандах вбивць для новачків.
Звичайно, Путіну дуже хотілось розповсюдити «особливості самоврядування» щонайменше на весь Донбас. Чим більша «особлива» територія – тим потужніший важіль впливу на українську економіку і українську політику. У тому числу і через депутатів ВР від «особливих» територій.
Але подвиг українських бійців і волонтерів зруйнував ці плани.
Тільки-но Порошенко міцно став на потрібний Путіну шлях – Кремль почав «зливати» Новоросію.
Саме для цього й робились на перший погляд дивні кроки – руками ФСБ прибирались або фізично знищувались найбільш ідейні і харизматичні лідери боротьби за Новоросію. А щоб український президент нічого не запідозрив і не звернув з цього шляху – імітувалось «велике незадоволення».
Якщо саме цей сценарій грає Путін – справжні проблеми для Порошенка після виборів у Донбасі не закінчаться, а тільки розпочнуться.
Не для того Кремль пішов на такі зусилля і втрати, щоб дати Україні спокійно жити і процвітати.
Найболючіші санкції з Росії будуть зняті, фінансування «особливих» районів візьме на себе Україна. Меркель і Оланд перейдуть до інших проблем. «Гібридна» війна перейде у фазу, яка фактично не потребуватиме фінансових затрат з боку Росії.
Зусилля Путіна не пропадуть марно.
Це вже буде не Абхазія, яка висить на шиї російської економіки і при цьому не дає Путіну можливості впливати на політичну й економічну ситуацію в Грузії. «Особливі» райони будуть складовою частиною, а тому дадуть Кремлю важіль впливу на всю Україну.
Тому перед тим, як діяти тактикою криголама у Верховній Раді, Петру Олексійовичу варто ще раз ретельно зважити можливі наслідки різних сценаріїв. І усвідомити, що надзвичайна важливість питання обумовлює надзвичайну відповідальність президента Порошенка.
Особисту відповідальність.
Віктор Федорович сповідував принцип «все, що мені не подобається – неправда». І отримав закономірний результат.
Чи варто Петру Олексійовичу наслідувати попередника?
Тим більше, що і йому перед інавгурацією було попередження…
Геннадій Степанчук, спеціально для УП
