Процедури на західному кордоні країни починають нагадувати справжні тортури
Об’єктами знущання стають навіть ті наші громадяни, які виконують всі вимоги візового кодексу Євросоюзу, пише газета «Експрес«.
Так, я люблю мандрувати. Але бути мандрівником з України це віднедавна дуже часто — бути приниженим. На польсько-українському кордоні не розуміють, що ти — просто турист. Для них я українка, а отже, ймовірний трудовий мігрант.
…Майже дві години я провела у приміщенні на польсько-українському кордоні, у пункті Медика — Шегині, звідки навіть до
туалету виводять під охороною. У народі це приміщення називають «мавпятником». Мене затримали, не пояснивши за що.
Однак про все по порядку. Нещодавно я вирішила поїхати до Перемишля та відвідати Красицький замок, який за десять
кілометрів від прикордонного польського міста. У цю невеличку мандрівку вклала багато ресурсів. Склала план подорожі,
забронювала та повністю оплатила проживання у двох готелях. Чеки про те, що проживання оплачено, надала в консульство. Одержала польську туристичну візу, яка коштує, до речі, 35 євро!
З паспортом, чинною страховкою та невеликим наплічником з конче потрібними речами вирушила до Шегинь, де на пішому переході Шегині — Медика й мала перетнути кордон з Польщею. Настрій був майже святковий, адже попереду чудові вихідні в сусідній країні.
І ось — митний контроль. Розповідаю про те, що не везу цигарок чи горілки, показую все, що маю в рюкзаку. Працівниця митного контролю ретельно обшукала сумку, а також промацала всю мою куртку, чи бува не сховала я там чогось. Однак ні. Нічого не знайшли. Наступний етап — паспортний контроль.
«Куди пані їде?» — питає працівниця паспортного контролю. Розповідаю все, як є: їду до Перемишля та Красицького замку. Як турист. Називаю готелі, у яких зупинюсь. Однак мені не вірять.
«Нема такого готелю в Перемишлі! — підвищує тон прикордонниця. — Назвіть адресу!»
Мабуть, прикордонниця не обiзнана, бо такий готель є, i саме бронювання номера в ньому i стало однiєю з пiдстав для надання менi туристичної вiзи.
Кажу, де мiститься готель. I тодi жiнка киває, мовляв, є там щось. Однак перейти кордон все одно не дозволяють. Просять
показати документ, який пiдтвердить оплату готелю. Як на мене, то вiза в паспортi i є тим документом, адже без оплати готелю нiхто б не видав туристичної вiзи. До чого цi допити та пiдозри? Я ж дотрималася всiх вiзових правил.
I взагалi, чому турист не може мандрувати вiльно й вибирати готель уже по виїздi за кордон: побачивши його, оцiнивши комфорт i сервiс? Все ж я оплачую житло власним коштом i хочу мати можливiсть великого вибору! Хiба правила в’їзду до ЄС передбачають такi обмеження права вибору людини? Однак дискутувати про будь-що марно. Ситуацiя хiба загострюється.
«Має панi пеньонзи?» — триває допит. Розповiдаю про те, що готiвкою маю лише 50 злотих. Однак у мене є картка, де бiльш
нiж досить коштiв для цiєї поїздки. I, знову ж таки, щоб оформити вiзу, в консульство подавала документ з банку про те,
скiльки в мене грошей на рахунку. Та для прикордонникiв i це не аргумент. Без виписки з моєї картки про те, скiльки ж точно там коштiв, пускати нiкуди не хочуть.
Чому б тодi не облаштувати на мiсцi паспортного контролю доступ до iнтернету? Тодi кожен турист зможе легко показати i
заброньованi готелi, i стан своїх рахункiв. Ну ж не в середньовiччi живемо.
«Прошу вас чекати в цьому кутку», — рiзко каже прикордонниця, у якої й залишився мiй закордонний паспорт. У куточку, де стоїть кiлька крiсел, уже сидить хлопчина, якого також не впускають до Польщi. У нього не збiгаються вiдбитки пальцiв.
Через хвилин п’ятнадцять прийшов «страж гранiци». У чоловiка були нашi паспорти, оголосив прiзвища та попросив пiти за ним. Без жодного пояснення того, що вiдбувається, вiн провiв нас до окремого примiщення з польського боку кордону. Усi дверi за нами замкнули, щоб не було можливостi вийти. Попросили чекати в невеликiй кiмнатi, яка чимось схожа на кiмнати для допиту затриманих: стоять кiлька крiсел i один стiл.
«У тебе що?» — запитують чоловiки, якi вже сидять тут бiльш як годину. «Незрозумiла ситуацiя», — вiдповiдаю, не вдаючись у
деталi, бо й справдi не розумiю, чому мене закрили, наче у в’язницi. Навiть до туалету звiдси проводять пiд охороною.
«Куди забрали мiй паспорт? I що взагалi вiдбувається?» — навiть нiкого спитати. Вiд тиску та знущання, яких зазнала, розболiлася голова.
I ось пiсля довгого чекання настає моя черга поспiлкуватися з працiвниками польської прикордонної служби.
На комп’ютерi в кабiнетi прикордонника довелося показати листи, що надiйшли на електронну пошту з готелiв, де я мала жити. Наявнiсть грошей на картцi вже не перевiряли. Пiсля того як я безпiдставно просидiла майже двi години невiдь де, менi дозволили в’їзд до Польщi. Зi штампом про перетин кордону. Адже й справдi жодних перешкод, передбачених законом про перетин кордону, не було. Однак було бажання продемонструвати всю «люб’язнiсть» до українського туриста.
У мене питання до Мiнiстерства закордонних справ України: чому ми, українськi громадяни, якi дотримуються усiх вiзових вимог, повиннi зазнавати такого приниження? Чому прикордоннi процедури вiдбуваються, наче допити злочинцiв, тiльки тому, що я — з України?
Юлiя КУРIЙ
* точка зору
«Прикро, але попри те, що ЄС дає позитивнi сигнали нашiй країнi на шляху до надання безвiзового режиму, самi країни — члени ЄС демонструють iншу полiтику. Серед скептикiв, як свiдчать нашi опитування, — саме Польща та Словаччина», — каже Iрина Сушко, керiвник Громадської органiзацiї «Європа без бар’єрiв».
