Правозахисник Євген Захаров наголошує: у час вiйни не варто нехтувати демократичними та моральними цiнностями
Вiйна, яку вже три роки веде проти України Росiя, iстотно змiнила наше життя. Вона не лише завдає нам численних людських, економiчних i моральних втрат, а й сiє ворожнечу всерединi країни. А це серйозна загроза для безпеки держави.
Про це йдеться у вiдкритому зверненнi Iнiцiативної групи «Першого грудня», до якої ввiйшли чiльнi представники нацiональної iнтелiгенцiї, як-от кардинал Любомир Гузар, В’ячеслав Брюховецький, Мирослав Попович, Iван Дзюба, Євген Захаров, Мирослав Маринович, Iгор Юхновський та iншi, пише газета Експрес.
Докладнiше про невидимi на перший погляд загрози для України — у розмовi з головою правлiння Української Гельсiнської спiлки з прав людини, учасником дисидентського руху 1970 — 1980 рокiв Євгеном Захаровим.
— Ви, група «Першого грудня», вважаєте брак гуманностi в державi не меншою загрозою для неї, нiж росiйська агресiя. Чому так?
— Погодьтеся, вiйна приносить нам великi бiди. Люди дедалi частiше впадають у злiсть, стають агресивнiшими, вихлюпують одне на одного потоки ненавистi. Це все — мета агресора. Вiн, сповнений ненавистi, хоче, щоб насильство стало законом нашого життя, зробити нас такими, як вiн. I подекуди йому це вдається.
Нинi спостерiгаємо в державi брак людяностi, милосердя, гуманiзму. Це дуже загрозливо для майбутнього кожного з нас i країни загалом. Бо будь-яка ненависть веде до насильства. А насильство породжує ще бiльше насильство. Сильна ж держава має бути гуманною, справедливою, без насильства.
Ненависть роз’єднує країну. Коли люди ненавидять, вони не бачать деталей, вiдтiнкiв, усе звалюють в одну купу. Для них дуже часто всi, хто мешкає на окупованiй територiї, — сепаратисти, ватники й так далi. Але ж це не так. Насправдi й там є люди, якi налаштованi проукраїнськи, однак iз певних причин не змогли звiдти виїхати.
— Не можна погодитися з тим, що українцi геть озлобились чи збайдужiли. От волонтери, хай не так активно, як ранiше, але допомагають армiї. А їм грошi на добре дiло перераховують люди…
— Безперечно, це правда. Однак навiть серед волонтерiв є тi, хто з ненавистю ставиться до ворогiв. Так завжди буває в час вiйн. Збройнi конфлiкти породжують ненависть i безжальнiсть до ворогiв. Подивiться, з яким сарказмом люди в Українi коментували днями смерть Вiталiя Чуркiна — представника Росiї в ООН, що з особливим цинiзмом завжди брехав про вiйну в Українi й Сирiї. Усi так радiли, таких температур у пеклi йому бажали! Хоча це не по-християнськи…
— Якi ще тенденцiї в нашiй масовiй психологiї нинi помiтнi?
— Щодо ворогiв у нас панує ненависть, щодо своїх — байдужiсть. На жаль, часто буває так, що навiть людинi, яка зазнала поранень на полi бою, втратила руку чи ногу, треба доводити, що вона — учасник бойових дiй, i судитися з Мiнiстерством оборони. Держава часто байдужа до тих, хто її захищає. Для прикладу, не зовсiм адекватне її ставлення до людей, якi першими пiшли в добровольчi батальйони й рятували Україну, закриваючи своїми тiлами розповзання тiєї страшної зарази.
Або ж подивiться: у полонi, вiдколи триває вiйна, були тисячi людей. До вiйськових у полонi ставлення держави одне, а до цивiльних у тому ж полонi — абсолютно iнше. Хоча їх також катували, незаконно тримали в жахливих умовах.
Або ж вiзьмiмо людей, якi втратили житло через обстрiли. Нiяких крокiв допомоги їм з боку держави немає, нiякої компенсацiї не виплачують.
Прикладiв байдужостi чимало, i не завжди вони пов’язанi з вiйною. Скажiмо, на харчування для психiчнохворих держава видiляє 8 гривень на день. Як можна за 8 гривень прогодувати абсолютно безпомiчних людей? Це ж неможливо. Це означає голод для них. Якщо рiднi нiчим не допоможуть. Навiть ув’язненим дають на харчування бiльше — 9,50 гривнi на день. I це на тлi того, що зарплатня вищих державних службовцiв, як-от суддi Верховного чи Конституцiйного Суду, сягає декiлькох тисяч гривень на мiсяць! Це ж ненормально! Не можна вiйною виправдовувати свавiлля та бездiяльнiсть!
— У чому ще бачите неадекватнiсть поведiнки керiвництва держави?
— Влада, попри те, що втiлює певнi реформи, досi не утвердила справедливого арбiтра в державi. Судова i правоохоронна системи пробуксовують. Як наслiдок, у боротьбi з несправедливiстю людина далi залишається наодинцi. Це велика загроза для країни, яка перебуває у станi вiйни. Бо коли закон безпомiчний, з’являється спокуса вiдновити справедливiсть в обхiд закону. Дедалi бiльше людей морально виправдовують насильство як iнструмент самостiйно здiйсненого правосуддя. Те, що допустиме на полях вiйни в боротьбi з агресором, стає допустимим i щодо звичайного кривдника чи недруга…
Вiйна ще може тривати, але рано чи пiзно вона закiнчиться. Треба думати про те, що Луганська й Донецька областi залишаться в Українi, що Крим буде українським. Треба думати про те, що буде в майбутньому, як житимуть разом люди, якi знищували одне одного, якi ненавидять одне одного…
— Однак важко йти з миром до тих, хто до тебе з вiйною…
— Так. Полiтика Росiї, спрямована на те, щоб не дати нам жити, триває. На превеликий жаль, є загроза посилення вiйськових дiй. Ми це розумiємо. Тому маємо бути сильними, жити так, що якщо однi воюють, то решта їм допомагає. Тобто вся воля народу, вся його енергiя має бути спрямована на те, щоб українська держава перемогла.
Але водночас маємо не втрачати моральних цiнностей, якi маємо, не зраджувати себе й не озлоблюватись. Треба пам’ятати: це саме те, чого хочуть вiд нас Росiя та Путiн… Щоб ми всi пересварилися, щоб ми почали знищувати одне одного, щоб ми перестали бути єдиними. Маємо бути завжди виваженими, не пiддаватися на провокацiї i на легкi заклики до насильства заради якихось вигод.
