З самого початку Незалежності України ми були свідками та учасниками багатьох виборів. Вони проводяться в нашій країні регулярно та більш-менш демократично за формою, — пише УП.
Але чому ж тоді рівень довіри українців до владних інститутів, які прямо чи опосередковано формуються шляхом виборів, критично низький? За даними КМІС, президентові довіряють 13,7% українців, уряду – 9,5%, Верховній Раді – лише 5,3%.
Наша відповідь – проблема в наявній виборчій системі. Адже вона, підіграючи інтересам олігархату, деформує головні суспільно-політичні функції виборів та підтримує існування спотвореної квазіпартійної системи.
Після Революції Гідності процес реформування України повільно, але впевнено рухається. Проте одна з найважливіших реформ – виборча, практично стоїть на місці. При тому, що запит суспільства на її зміну величезний.
Корінь політичних проблем України лежить у суті самих партій.
Політичні партії в Україні не є представницькими. Вони нагадують фан-клуби своїх вождів чи найманців олігархів. Фактично, жодна політична партія України сьогодні не спирається на конкретну соціальну групу або верству.
Окрім цього, українські політичні партії не базують свою діяльність на чіткій ідеології, не мають далекосяжного бачення розвитку суспільства і країни, не формують ідеї, цілі та завдання, спрямовані на владу й суспільство загалом. Що вже казати про функції добору політичних еліт та політичної соціалізації, які українські партії теж належною мірою не здійснюють, як і функції соціальної інтеграції.
Ідейна порожнеча сучасних українських партій відбивається і в їхніх назвах. У них немає згадок про ідеології, натомість просто кидається в очі персоналістський характер партій.
Наприклад, «Блок Петра Порошенка «Солідарність» або «Радикальна партія Олега Ляшка» асоціюються виключно з лідерами цих політичних сил, але аж ніяк не з їхніми ідеями чи цінностями.
Де-факто, переважна більшість партій є лише інструментами, що обслуговують політико-економічні інтереси олігархів. А вони зацікавлені у збереженні нинішньої виборчої системи, яка дозволяє таким партіям успішно перемагати на виборах, попри відсутність ідеологій та суспільної бази.
Чому реформування виборчого законодавства є одним з найважливіших завдань сьогодення?
Ще у 2014 році кандидат у президенти України Петро Порошенко наголошував на необхідності проведення виборчої реформи. Відмова від корупційної виборчої системи прописана і в коаліційній угоді нинішнього парламенту.
Але за три роки при владі реальних кроків у цьому напрямку досі не зроблено. Чому? Бо насправді чинна виборча система влаштовує корупціонерів, які завдяки їй уже прийшли в парламент. І розраховують, що вона приведе їх до влади знову.
Сьогодні в Україні діє змішана (точніше – комбінована або паралельна) виборча система.
Вона застосовувалася на парламентських виборах 1998-го, 2002-го, 2012-го та 2014 років і поєднує мажоритарну виборчу систему з голосуванням в одномандатних округах (225 мандатів) та пропорційну виборчу систему з голосуванням у єдиному загальнодержавному окрузі за закритими виборчими списками (225 мандатів).
Право на участь у розподілі мандатів у загальнодержавному окрузі отримують лише ті партії, які змогли подолати 5-відсотковий виборчий бар’єр.
Фактично, ця виборча система є поєднанням двох найпростіших і водночас найгірших варіантів проведення парламентських виборів.
Які мінуси мажоритарної системи з одномандатними округами?
1) Сприяє підкупу виборців (за даними громадянської мережі ОПОРА, 70% випадків підкупу виборців зафіксовано саме в одномандатних округах);
2) Сприяє застосуванню адміністративного ресурсу, що стабільно приводить одні й ті ж політичні партії до влади і дає їм більше місць у парламенті;
3) Забезпечує місця в парламенті представникам тільки однієї політичної платформи, яку не обов’язково поділяє більшість населення. При цьому варто відзначити істотну нерівномірність прохідного бар’єру за мажоритарною складовою в різних регіонах (у діапазоні приблизно від 1,5 до 70 тисяч голосів);
4) Призводить до деідеологізації кандидатів у депутати, оскільки виборець голосує за «доброго господаря» для свого регіону.
Не лише в Україні мажоритарна система демонструє вади. Згідно з останніми світовими тенденціями, дедалі менше країн застосовують цю виборчу модель. Навіть у Великій Британії та Канаді, які користуються мажоритаркою тривалий час, уже точаться дискусії про необхідність її скасування.
Які мінуси пропорційної системи з закритими виборчими списками в єдиному загальнодержавному окрузі?
1) Проблема низького рівня внутрішньопартійної демократії консервується. Це означає, що внутрішня конкуренція у партіях фактично відсутня. Натомість сильною є монополія партійного керівництва, яке і визначає персональний склад списку, а також розміщує у складі партій «грошових мішків».
2) Відстань між партіями та виборцями збільшується. Оскільки до прохідної частини партійних списків кандидати потрапляють не за популярністю серед виборців, а за принципом лояльності до керівництва партії чи за гроші;
3) Функціонування соціальних ліфтів у політиці ослаблюється. Крім того, процеси оновлення персонального складу парламенту уповільнюються;
4) Підзвітності народних депутатів перед виборцями та взагалі зв’язку з виборцями практично немає.
Передусім, зазначені мінуси нинішньої пропорційної системи спричиняють закриті виборчі списки і голосування в єдиному загальнодержавному окрузі.
Адже саме це, фактично, зв’язує руки виборцю, який не має можливості вплинути на черговість кандидатів у виборчих списках та, врешті-решт, не може визначитися, кого він хоче бачити своїм депутатом.
Водночас, поки світ поступово відмовляється від мажоритарної системи, пропорційна система навпаки стає все більш популярною. Зокрема, сьогодні 34 європейські країни використовують пропорційну систему. При цьому більшість із них роблять вибір на користь пропорційної системи з відкритими списками (тобто з преференціями).
Шлях України до пропорційної системи з відкритими списками
В Україні ніколи не обирали народних депутатів за пропорційною системою з відкритими виборчими списками. Проте доцільність використання саме цієї системи обговорюється щонайменше з осені 2008 року, коли в парламенті почали з’являтися законопроекти, що передбачали саме цю виборчу систему.
Зокрема, пропорційна виборча система з відкритими списками пропонувалася у законопроекті №3468, внесеному народним депутатом Юрій Ключковським. У ньому виборцям давали можливість проголосувати за конкретного кандидата у виборчому списку партій. Відповідно, черговість у списку безпосередньо залежала від кількості голосів на підтримку того чи іншого кандидата.
Ця ж виборча система пропонувалася і в проекті закону №3366, який спершу внесли народні депутати Владислав Каськів та Юрій Мірошниченко, а потім перереєстровали в оновленій редакції Каськів, Артем Шевченко та Євгеній Суслов.
Зазначалося, що партії мали висувати кандидатів у територіальних виборчих округах (від 8 до 12 кандидатів у народні депутати в кожному територіальному окрузі) та формувати список у загальнонаціональному окрузі.
Виборець, згідно з цим законопроектом, отримував можливість впливати на черговість кандидатів у списку та обирати кандидатів, яких він підтримує. При цьому партії гарантовано отримували б проходження перших десяти кандидатів (напівжорсткі списки).
У 2009 році в парламенті з’являються проекти Виборчих кодексів, які передбачають для парламентських виборів також пропорційну систему з відкритими списками.
У пояснювальній записці до проекту Виборчого кодексу №4234 від 19 березня 2009 року народного депутата Ігоря Кріля йшлося, що саме поява у 2004 році закритих виборчих списків призвела до підміни представницької демократії вождистсько-клановим режимом.
Депутати з виразників волі виборців перетворилися на слухняних виконавців розпоряджень партійних вождів. Списки партій, по суті, стали «парасолькою» навіть для людей із кримінальним минулим, які розглядають політику як прибутковий бізнес. Керівництво партій узурпувало центри ухвалення рішень в органах влади.
В альтернативному проекті Виборчого кодексу № 4234-1, внесеному народними депутатами Юрієм Ключковським, Сергієм Гриневецьким, Сергієм Подгорним, Віктором Сінченком, констатувалося, що однією з основних проблем законодавства про вибори є виборча система, яка створила ситуацію відірваності народних депутатів України від виборців через неможливість для останніх впливати на персональний склад парламенту.
Однак тоді парламент так і не спромігся провести виборчу реформу. Тож, з приходом до влади Януковича, відбулася узурпація влади. Зокрема, було повернуто закон №4061 від 17 листопада 2011 року, який запровадив вигідну олігархам змішану систему виборів, яка діє й досі.
До речі, саме змішана виборча система функціонує і в Росії.
Якщо Україна рухається до євроінтеграції, то на наступних парламентських виборах ми мусимо відмовитися від мажоритарної складової і перейти на пропорційну системою, з відкритими або напіввідкритими списками, з голосуванням у регіональних округах.
Як нова виборча система вплине на українську політику?
– підвищиться якість та рівень легітимності парламенту та уряду;
– створяться умови для розвитку партій;
– знизиться рівень внутрішньої корупції;
– буде зроблено перші кроки до усунення «вождизму» в керівництві партій;
– посилиться рівень підзвітності партій;
– відбудеться заохочення до розбудови партійних структур на місцях;
При цьому відкриті списки можуть бути повністю відкриті, як у Бразилії, Латвії, Фінляндії, або напіввідкриті, як у Нідерландах, Словаччині, Чехії, Швеції.
7 листопада Верховна Рада нарешті дала старт виборчій реформі. У першому читанні 226 голосами ухвалено проект Виборчого кодексу №3112-1, внесений Андрієм Парубієм, Олександром Черненком та Леонідом Ємцем.
Проект Виборчого кодексу №3112-1 передбачає:
– пропорційну виборчу систему з відкритими списками;
– проведення парламентських виборів у 27 виборчих регіонах, межі яких враховуватимуть межі областей;
– кожна партія висуватиме два типи списків: 1) єдиний список кандидатів у загальнодержавному виборчому окрузі; 2) списки кандидатів у відповідних виборчих регіонах, з яких формуватиметься єдиний список кандидатів;
– у виборчих регіонах виборці голосуватимуть за відповідні регіональні списки, а не за єдиний список кандидатів;
– потрапити в Раду зможуть ті партії, які подолали 4% бар’єр;
Наразі до проекту Виборчого кодексу №3112-1 депутати вже внесли поправки, щоправда поки що вони не оприлюднені. Очікується їх обговорення у комітеті, а згодом – важливе голосування проекту кодексу в другому читанні.
Щоб виборча реформа стимулювала позитивну трансформацію політичної системи, необхідно наголосити на кількох важливих моментах:
– для посилення зв’язку між виборцями та народними депутатами розподіл місць у парламенті між партіями має відбуватися на рівні регіональних багатомандатних округів у належній пропорції (в ідеалі, від 10 до 15 мандатів у кожному);
– задля потрапляння до Верховної Ради нових партій на цьому етапі має бути встановлено невисокий виборчий бар’єр (3-4 %) у загальнонаціональному масштабі;
– необхідно заборонити або принаймні істотно обмежити теле- й радіорекламу політичних партій та рекламу на зовнішніх носіях.
Чому теле- й радіорекламу необхідно обмежити або заборонити?
Саме необмежена теле- й радіореклама призводить до величезних виборчих бюджетів та спотворення свідомого вибору виборця. Так, за даними громадянської мережі ОПОРА, на останніх виборах сукупний виборчий фонд становив близько 650 мільйонів гривень (і це без «тіньових» грошей). Більшість цих коштів – невідомого походження.
Заборона та обмеження реклами партій зробить вибір громадян більш свідомим. Наразі українці обирають депутатів через несвідоме зомбування політичними лозунгами та маркетинговими методами.
Коли ми обиратимемо на підставі ідей та змістів, склад парламенту та якість української політики істотно зміниться. Найкращим виходом є проведення професійних дебатів між політиками, де вони оприлюднять свої ідеї та цінності.
Таким чином, без зміни виборчої системи нам не вдасться вирватися з замкненого кола неефективних реформ.
Усі реформи в Україні залежать від політиків та їхніх рішень. А хто в нашій країні ухвалюватиме політичні рішення – залежатиме від закону про вибори народних депутатів України.
Тож, щоб рухатися вперед до розвитку країни, нам необхідне оновлення політичних еліт, які обиратимуться за новим принципом.
Виборча реформа зрушила з місця 7 листопада, коли Верховна Рада ухвалила проект Виборчого кодексу №3112-1 у першому читанні. Проте 226 голосів – це критична кількість підтримки нової виборчої системи.
Без суспільного тиску та громадського контролю найважливіша зміна у політичній системі може провалитися.
Отже, наступний крок – уважний та критичний аналіз правок до Виборчого кодексу, а також постійне наголошення на необхідності впровадження пропорційної системи з відкритими регіональними списками.
Виборча реформа має бути впроваджена до наступних парламентських виборів у 2019 році.
Тільки так у нас з’явиться реальний шанс привести до влади нових та ідейних політиків, які працюватимуть на благо українського суспільства.