Дуже пожвавилася тема переговорів про мир чи перемир’я. Причин тому дві: 1) дуже хочеться; 2) Трамп.
Про перший пункт говорити нічого, все зрозуміло, пише Апостроф. Про пункт другий загалом теж сказати нічого, бо не зрозуміло нічого. Але все-таки зупинимося на ньому детальніше.
Днями Єрмак із хлопцями їздили до Штатів поговорити з хлопцями Трампа. Комусь це здалося початком тих самих переговорів. Це не було переговорами і не могло ними бути, тому що люди, з якими зустрічалися наші, ще не є командою, в якої напрацьовані не те що якісь плани, у них поки що немає навіть єдиної позиції. Все, на що могли розраховувати представники України, — познайомитися і викласти свою позицію, щоби якось вплинути на створення позиції майбутньої команди нового-старого президента. Наче можна вплинути на тих, хто впевнений в одному векторі впливу: від себе.
А потім була коротка зустріч Зеленського з Трампом за посередництвом Макрона, про яку нам відомо тільки те, що всі погодилися з висновком, що непогано б завершити війну. Несподівано, правда? Вже повернувшись додому, Трамп в інтерв’ю The New York Post сказав, що «працює над концепцією, як покласти край цьому безглуздому конфлікту». З чого знову ж таки прямо випливає, що плану щодо України у нього немає, та й концепція плану поки що відсутня, він над нею «працює». Пам’ятається, Трамп на передвиборчих дебатах так говорив про плани реформи охорони здоров’я: так, плану немає, його майбутня президентська справа — дати загальну концепцію, бажанку, а план нехай люди нижнього рівня розробляють.
Українська тема у нього явно не в пріоритеті і існує у якихось приблизних уявленнях, якими він та його люди діляться у коментарях для преси. Але коментувати – не мішки носити. Між коментарями для преси та робочим планом різниця, як між постом у мережі X і багатосторінковою науковою монографією. Дасть бог, якісь більш-менш виразні попередні намітки з’являться через місяць-другий після інавгурації. Кажуть, місце для їхнього озвучування – Мюнхенська конференція з безпеки, але не факт, що до того часу руки дійдуть. Єдине, про що можна говорити з впевненістю, — це те, що від Європи нова адміністрація вимагатиме більше займатися власною безпекою і не намагатися за старою традицією скинути ці питання на американців, що, загалом, є справедливим докором, але в моменті створює чималі проблеми. Життєво необхідна самій Європі мілітаризація європейської свідомості відбувається небезпечно повільно, і розрив, що виникає, непогано б компенсувати.
Які б ідеї не роїлися в головах тих, хто має доступ до вух Трампа, остаточне рішення щодо війни буде приймати він сам, ґрунтуючись на бозна-яких міркуваннях. Оскільки в цій невизначеності існують і крайні варіанти, де він, за американським висловом, «кине під автобус» Україну або покаже кузькину матір Путіну, всі надії тримаються на тонких нитках припущень, що Трамп не вибере перший варіант, а може схилиться до другого. Це при тому, що про Путіна він висловлювався із захопленням, а про Зеленського дуже навпаки.
Встати на спільні позиції з «віссю зла» Росія-Іран-КНДР, за якою тінню маячить Китай, американський лідер, звичайно, не може, а от запросто здатний вибрати позицію миротворця, рівновіддаленого третього, для якого Україна та Росія рівні сторони конфлікту, який як старший по планеті має намір рішуче погасити. Це прибирає із формули Заходу, що нібито горою стоїть за Україну, головний елемент – Сполучені Штати, які натомість починають примушувати Київ до миру та стають холодно байдужими до питань справедливості.
До речі, немає жодних підстав бути впевненими в тому, що зусилля нового Білого дому із замирення увінчаються успіхом, і через якийсь час, витрачений на спроби, Трамп просто не махне рукою на всю цю «слов’янську» історію, зосередившись на внутрішній повістці, яка його цікавить не просто набагато більше, але тільки вона, в принципі, і цікавить, конкуруючи тільки з гольфом. В інтерв’ю NBC News у відповідь на запитання про горезвісні 24 години, за які він закінчить війну, Трамп відповів: «Що ж я намагаюся, я намагаюся закінчити її, якщо я зможу». Тобто припускає, що й не зможе. А ні – ну, гори воно синім полум’ям. Турбота Європи.
І, звичайно, все впирається у ключовий момент у планах миру чи перемир’я навіть ще на стадії концепції: хто наважиться їх гарантувати? Єдина дієва гарантія – готовність застосувати силу до порушника. Хто готовий застосувати силу по відношенню до Росії, при тому, що три роки перед цим усі розмови про дієву допомогу Україні зводилися до того, що не можна й подумати про пряме зіткнення західних демократій з ядерною державою? Про це говорив Байден, про це говорить і Трамп, і все його оточення, критикуючи, до речі, Байдена за те, що він підвів до точки, коли ймовірність такого зіткнення зросла.
Від таких гранично серйозних гарантій усі сахаються. Але якщо ніхто не готовий помирати за те, щоб більше не гинули українці, вони продовжать гинути. Ми продовжимо гинути. Сила балансується лише силою, знищується більшою силою. Інакше це не працює. Не готові стати такою силою партнери могли б постаратися такою силою зробити Україну, яка вже три роки взагалі повною мірою воює з ядерною Росією, поділяючи всі ризики.
Путін бачить неготовність Заходу діяти і продовжує нахабніти, помахуючи «Орешником». Від Трампа він чекає одного: що той згодує йому Україну. Якщо цього не станеться, Росія продовжить війну.
Хто був би проти миру? Але поки ми від нього дуже далекі. І прихід Трампа, який обіцяв чудес неможливих, цю обставину лише яскравіше підсвічує.
