«Бачите чорні вікна з решітками та чорні двері? Заходьте, це наш офіс», – направляє мене телефоном Давид.

Він саме розробляє з командою новий стартап. Незважаючи на те, що робочий день добігає кінця, в офісі повно людей.

«Просто їм подобається те, що вони роблять. Тому й часу не помічають», – не приховує задоволену посмішку мій співбесідник.

Коли Давид Арахамія, більш відомий як Давид Браун, говорить про роботу, його очі світяться ентузіазмом. Він – співзасновник міжнародної ІТ-компанії «TemplateMonster», лідера з продажу веб-шаблонів у світі. А ще – автор унікального волонтерського проекту «People’s project», що займається допомогою українській армії.

Давид – саме з тих професіоналів, які зробили українську ІТ-індустрію брендом з високим знаком якості.

Грузин за національністю, у 1992 році він з родиною втік від війни в рідній Абхазії. Україна і місто Миколаїв стали його другим домом. Тому, коли біда знову постукала в двері, озброївся успішним ІТ-досвідом і пішов воювати з бюрократією в Міністерство оборони.

Давид не любить грати за правилами. Принаймні, у бізнесі.

Водночас вважає, що в державі правила мають працювати як швейцарський годинник. І тому активно підтримує виборчу реформу, яка здатна змінити обличчя української влади і привести туди нових людей.

– Давиде, чому почали займатися бізнесом?

– Я був студентом. Первинне накопичення капіталу. На третьому курсі працював у своєму інституті (Давид закінчив філіал Європейського університету менеджменту та бізнесу в Миколаєві – УП). Не мав можливості платити за навчання, тому ректор взяв мене лаборантом в комп’ютерний клас. Потім я влаштувався на півставки у консалтингову компанію.

Після цього волею долі познайомився з одним американцем. Той запропонував стартанути з проектом, де він би знаходив замовлення по веб-дизайну в США, а ми б їх тут робили.

Я дуже далекий був від веб-дизайну, але вирішив ризикнути. З часом це привело до того, що в нас була велика веб-дизайн студія. Ну і далі ми почали робити продукти, шаблони для сайтів…

Я б не сказав, що бізнес це був свідомий вибір. Швидше за все, це органічна суміш долі та тяги до підприємництва по духу.

– Як, по-вашому, виглядає бізнес в Україні?

– З поняттям «бізнес в Україні» зіштовхуюся, коли в колег відбуваються якісь «маски-шоу». Слава Богу, до нас ще не приходили такі. 99% цих «маски-шоу» не доходять до суду. Видно, що це надумані історії з метою отримання якоїсь вигоди. Тоді ми починаємо трохи нервувати і намагаємося зрозуміти – як же все таки виставити якісь правила гри.

Великий міжнародний бізнес ніколи не піде в юрисдикцію, у якій правила нестабільні, незрозумілі. Тому зміна законодавчого поля, приведення його у зрозумілий для всіх стан – це завдання номер один.

У мене багато робочих і дружніх зв’язків з традиційними бізнесменами, не Інтернет. Для них Україна досі – така якась біла пляма, у якій високі ризики. Я часто питаю: «Які асоціації у вас виникають з Україною?». Раніше це був Чорнобиль. З часом це стали брати Кличко, Андрій Шевченко. Потім – Майдан, а сьогодні – це війна. Я не дочекався ще поки скажуть «інновації», «зріст» чи «гроші». Хотілося б такі асоціації отримати.

– Щодо війни. Ви створили великий волонтерський проект «People’s project«. Як виникла ідея?

– Тут ідея виникла вимушено. У мене особистий досвід: я біженець із Абхазії. У 1992 році наша родина поїхала з дому в одних сорочках. На ноги довелося ставати з нуля. І коли почалася історія з Кримом, який поруч із Миколаєвом, де я жив, фактично повторювалася друга серія така в житті.

На той час я був уже бізнесмен. Спершу була така боязка думка – зібрати речі, все продати і їхати кудись. Згодом зрозумів, що не зможу цього зробити. І дав собі обіцянку – зроблю все, що від мене залежить, щоб історія більше не повторилася.

Почали ми з того, що зробили загони місцевого спротиву. Поставили блокпости з цілодобовим чергуванням активістів. Далі поїхали в Чонгар, де побачили, як стоїть наша 79-та аеромобільна бригада. Зібрали перші 200 тисяч доларів, щоб екіпірувати батальйон.

Далі скористалися тим, що ми ІТ-шники. Є такий краудфандинговий проект «Kickstarter», який дозволяє в реальному часі бачити, скільки грошей зібрано і кому. І ми зробили такий «Kickstarter» для армії. Зробили віртуального «солдата майбутнього» з панорамою у 360 градусів. Його можна було крутити, читати, які речі й для чого потрібні.

Це одразу викликало великий інтерес. BBC, The Guardian про нас писали, пішли пожертви. Коли ж почалася війна на сході, я зрозумів, що ці 200 тисяч доларів – лише крапля в морі.

Тоді ми трансформували цей проект у платформу, де зібрали різні волонтерські групи і навчили їх звітувати в режимі реального часу. Все передається по актах прийому та передачі на баланс військових підрозділів. Також є ревізор, який раз на кілька місяців перевіряє, чи нічого не зникло, чи все в робочому стані тощо.

Завдяки такому комплексному підходу нам вдалося зібрати на сьогодні більше 200 мільйонів гривень. Це – новий стандарт звітності. Сподіваюся, що війна закінчиться, і саме цей формат стане стандартом благодійної індустрії.

– Ви сказали, що пережили війну в Абхазії. Що найбільше запам’яталося з тих подій?

– Мені на той час було 11 років. Бої велися десь за 5 кілометрів від міста Гагри, де я жив. По місту їздили усілякі БМП, БТРи. Солдати з гранатами, зі снайперськими гвинтівками. Спершу як хлопчику мені це було цікаво. До того ж, періодично нам дозволяли постріляти у бік моря.

Мій батько був командиром батальйону місцевого спротиву. Він два рази приїжджав на БМП додому, це було круто. Здавалося, у нас регулярна армія і все буде добре, але…

Пам’ятаю, ми пішли з хлопцями купатися, і, коли заплили углиб моря, пролетів гвинтокрил і дав кулеметну «чергу» по воді. Ми прибігли перелякані додому, і буквально через три дні місто взяли штурмом.

Мене з родичами тільки встигнули кинути в машину. А мама ще залишилася, бо хотіла дочекатися батька. Його ховали вдома під підлогою і через три тижні вивезли вночі через ріку.

Якийсь час ми були в навколишніх містах. Очікували, що все стане на свої місця і ми повернемося додому. Але стало небезпечно бути і там, бо батько потрапив у розстрільні списки. Ми поїхали до Тбілісі, потім у Росії жили, у Пензі. Зрештою, далекі родичі запросили пожити в Миколаєві, і так я опинився в Україні.

Сьогодні бачу схожі історії з людьми зі сходу. Вони в тій самій ментальній пастці і чекають, що «ось-ось ми приїдемо назад». Я їм одразу кажу: «Що раніше ви почнете жити новим життям, то більше виграєте часу. Не чекайте – війна це завжди надовго».

– Вас не тягне до рідних країв?

– Ні, ніколи там більше не був. Та й, у принципі, вже не хочу.

– У 2014-му ви працювали з Міністерством оборони, координували Раду волонтерiв. Чого вдалося досягти на цій посаді?

– Я випадково потрапив на зустріч, де був Данилюк Саша, тоді – радник міністра Валерія Гелетея, і волонтери. На той час вони всі сильно пересварилися. Волонтери ненавиділи Міністерство, бо воно, об’єктивно, нічого для армії не давало. А Міністерству не подобалася публічна демонстрація їхніх внутрішніх механізмів.

Я чітко розумів, що волонтери, які збирають гроші в народі, і Міністерство з величезним державним бюджетом – це дві різні сутності. І тому моєю першою думкою було вигадати систему координації.

Щоб у Міноборони було чітке розуміння, що в які підрозділи поїхало від волонтерів, і волонтери розуміли, що найближчим часом збирається давати Міністерство, і не купували це. Це не вийшло зробити, бо рівень довіри один до одного був дуже низький, і ніхто ні з ким ніяк не хотів координуватися.

Через Сашу Данилюка я потрапив до Валерія Гелетея на зустріч. На той час всі відправляли смс на номер «565» для допомоги армії. Була відсутня прозорість. Половина людей досі вважає, що ці гроші було вкрадено.

Я йому запропонував – ось ми зробили «People’s project», дивіться, як ми звітуємося по фінансах. Хочу таку ж систему зробити для грошей «565», щоб кожна людина могла знати, куди пішли її 5 гривень. Гелетей цю ідею підтримав, і ми зробили наступного дня велику прес-конференцію.

Але скоро він пішов у відставку, і міністром призначили Степана Полторака. Тоді ми взяли волонтерів і інтегрували їх у внутрішні процеси Міноборони.

Я оцінюю цю ініціативу на 4 з мінусом, бо, виявилося, що там не стільки персональні речі, скільки системні проблеми. Це комбінація бюрократії в державі, плюс великий страх чиновників брати на себе персональну відповідальність.

Люди допомагали, але все більше через волонтерів. Була оцінка норвезького посольства, що приблизно 50% оборонного бюджету було додатково надано армії саме через волонтерів. Це круто. Бо об’єднало громадянське суспільство і створило певний стержень.

– Знаю, що ви активно впроваджували поліграф у Міністерстві оборони. Чи виявилася ця практика ефективною?

– Вперше я познайомився з цією практикою, коли ми працювали з американською компанією. Вона поставила таку умову, що всі співробітники проходять поліграф.

Я запитав у замовника – навіщо? Він каже: «От коли ти їдеш в Африку, наприклад, там є обов’язковим щеплення від малярії. Ти робиш це щеплення?». Кажу: «Так, бо без щеплення можна померти від малярії».

Замовник каже: «А от в Україні щеплення потрібне від корупції! Ви в рейтингах корупційних країн завжди на горі, і як мені зрозуміти, що ви не вкрадете наші дані? Ми ж віддалено працюємо, я не можу контролювати вас. От для цього і є поліграф».

Коли я прийшов у Міністерство оборони, запропонував таку ж практику. Ми перші його пройшли, і міністру ця ідея сподобалася. Ми отримали допомогу від кількох країн-партнерів, купили поліграфи. Провели навчання і після цього запровадили його у вигляді обов’язкового тестування на кожну нову посаду.

Тьфу-тьфу-тьфу – не було жодного корупційного скандалу з моменту впровадження цієї практики. Отже, механізм ефективний. Він діє у Міноборони досі.

– Як ставитеся до того, що волонтери почали приходити до влади?

– Якби мене спитали це рік тому, то я б дуже сильно наполягав, щоб волонтери йшли до влади. Зараз у мене більш спокійна позиція, бо побачив, як це відбувається.

Мені здається, не всі волонтери можуть впоратися з владою, просто тому що вони не вміють грати за чиновницькими правилами. У нас же немає наразі в країні передумов, що правила зміняться. Щоб нові люди змогли зайти в стару систему. Система ця так сконструйована, що робить неефективною майже кожну людину, яка туди потрапила.

Косметично, звісно, можна там щось змінити. Але системно – ні. Або ж потрібно наситити цю стару систему такою великою кількістю нових облич, щоб вони всі разом зібралися і почали змінювати саму систему. Зараз це схоже на замазування старих схем новими обличчями.

Тому сьогодні моя позиція така – не йти до влади, поки не буде нового закону про вибори, переформатування Верховної Ради, яка визначить головним порядком денним зміну законодавчої системи.

Зараз треба накопичувати компетенцію, вчитися, займатися громадянським контролем. І об’єднуватися один з одним. Нам важко об’єднуватися «за» щось, але ми дуже добре об’єднуємося «проти». Треба добре тренувати цю навичку. А з часом, може, навчимося дружити і «за».

– Щодо нових людей у старій системі. Дуже показовою стала історія з відстороненням мера Миколаєва Олександра Сенкевича…

– Це якраз та пастка, яка може статися під час приходу нових облич у старі системи. Прийшов молодий хлопець ІТ-шник. Ми його дуже активно підтримували. У нього була своя нечисленна фракція, а все решта – «Опоблок», «Наш край», «Відродження». Старі еліти, так би мовити. Вони одразу йому поставили ультиматум – або ти стаєш у мерії «весільним генералом» або входиш з нами у певну коаліцію і «договорняки».

Сенкевич міг відмовитися грати за їхніми правилами, вийти в народ, який його безпрецедентно підтримував на той час, і сказати: «Я ініціюю недовіру всім цим депутатам і перевибори. Ось механізм, збираємо підписи». Або підкоритися. Він підкорився. Його не зрозуміла половина виборців, які вийшли за нього. Відповідно, рівень підтримки знизився.

На мій погляд, якщо метафорично це висловити, Сенкевич – це «ботан», який вийшов у двір до «гопників» і почав з ними конфлікт. Він думав, що обхитрить їх, але «гопники» просто застосували перевірені роками практики і його перемогли.

– Якщо ми вже заговорили про політику. Ви би могли стати народним депутатом? Були такі думки?

– Думки іноді були. І пропозиції конкретні були. От, іди від такої-то партії мажоритарником, ми тебе підтримаємо і так далі.

Є нормальні депутати, я ніколи не змішую всіх в одну купу. За моєю особистою оцінкою, людей 70 в Раді є адекватних. Я зустрічаюся з ними регулярно і прошу: «Поясніть мені, який сенс іти депутатом?».

Раніше була зрозуміла модель, наприклад, для бізнесмена: депутат – це круто, у нього недоторканність, є «корочка». Він цією «корочкою» міг захищати свій бізнес або лобіювати його.

А зараз? Якщо з мого боку дивитися, то не вважаю, що депутат сьогодні може захистити свій бізнес. Тобто, такого привілею вже немає. Також з державою ми не працюємо, та й «прикурювати» від бюджету суперечить моїм цінностям. Тому і цей привілей мене не цікавить.

Недоторканність – її ось-ось скасують, сподіваюся. До того ж, я бізнесмен, звик до якогось рівня доходів, комфорту, а грошей достатньо там легально заробити не вийде. Навіщо тоді мені це все?

Усі грають у гру. У такий собі суспільний договір – ми депутатів та чиновників сваримо за те, що вони такі козли, а вони ховаються за тим, що зарплата в них ніяка і жити немає за що, доводиться крутитися. Це як із ДАІшниками свого часу було – змогли ж розрубати цей гордіїв вузол.

Зараз, мені здається, з депутатами назріло те саме питання – треба або поміняти цей закон, дозволити людям якісь легальні доходи, або не йти просто.

У бізнесмена трохи корумповане мислення – він усюди звик бачити можливості. А коли ти потрапляєш до влади, у тебе побачити можливості шансів набагато більше. Ти отримуєш інсайд – тут можна щось відкрити, тут заробити. Через це, мені здається, багато бізнесменів – погані політики.

Я для себе зробив такий висновок і подумав – дійсно, в цьому є логіка. І це переконало мене, зрештою, нікуди не йти і не рипатися.

– Як гадаєте, чи здатна виборча реформа вплинути на якість українських політиків?

– Так! Я, між іншим, не знав, що є ціла коаліція за цю виборчу реформу. І зараз, слава Богу, всі зрозуміли, що виборча реформа – це наріжний камінь. Чи будуть далі якісь суттєві зміни чи все залишиться як було.

Добре, що ми вміємо дружити «проти», зараз треба настільки об’єднатися, щоб, по суті, поставити депутатам ультиматум. Або ми рухаємося у виборах тільки новим форматом, або ми взагалі не рухаємося, бо ніхто не отримає жодних голосів.

– Як ви ставитеся до існуючої виборчої системи? Зокрема, до мажоритарників?

– Я розумію, що був історичний момент, який ми упустили через те, що була війна. У той час була можливість, на мій погляд, зібрати політичну волю в кулак і ухвалити нову виборчу систему.

От мажоритарник – це просто зрозуміла покупка за гроші. Беруть людину, яка має привабливий образ, і питають: «Хочеш стати депутатом? Дай мільйон доларів, і ми тебе візьмемо до себе мажоритарником». Ти даєш мільйон доларів, за цей мільйон швидко всім робляться лавочки, освітлення, дитячі майданчики і так далі. І от усі за нього голосують.

Після цього мажоритарнику кажуть: «Ну все, займайся своїми справами, якими займався, це твій хліб. Але ось список партійних рішень, які ти будеш голосувати разом з нами. Це – наш хліб».

Бенефіціаром цієї системи є акціонер. На жаль, акціонер – це не народ і не виборець. Якщо ми таку систему залишимо, виходить, що ми прирікаємо державу Україна бути ласим шматком для акціонерів, у яких більше грошей.

Ми ж не можемо контролювати чистоту думок і планів цих людей. Якщо бізнесмен корупційний потрапляє у владу, його корупційність подвоюється. І нас тупо грабують.

Я би хотів, щоб хороший, ідеологічно налаштований, наприклад, лікар, мав шанс стати депутатом. От як йому це зробити – я не розумію поки що.

Єдиний шанс – ухвалити новий закон про вибори, скасувати цих 225 мажоритарних депутатів, і тоді у нас з’явиться шанс. Але це, знову ж таки, не панацея. От багато хто говорить – уже були відкриті списки, бачили ми їх і так далі. Я кажу – слухайте, це точно крок вперед. Якщо ми не можемо зробити квантовий стрибок, давайте просто крокувати вперед.

Зрозуміло, що ніхто не збирається змінювати виборчу систему до нових виборів. Тому єдине, що ми можемо як громадянське суспільство, – реально дуже сильно об’єднатися і зробити виборчу систему наріжним каменем.

– А що робити зі стереотипом, що всі політики в Україні – погані?

– Мені насправді не сильно подобається цей тренд у суспільстві, що всі політики негідники, корупціонери та скоти. Бо якщо завтра там хтось нормальний опиниться – на нього так само. І в нас знову втрачається шанс, щоб це сприйняття змінити.

Потрібен ребрендинг. Наприклад, перейменувати Верховну Раду у щось нове, новий орган. Щоб сказати – раніше була Верховна Рада, у якій всі негідники, а тепер, наприклад, Сенат. У Сенаті всі по-новому обрані, новий закон про вибори, всі перевіряються поліграфом – це нова інституція. І, мені здається, можливо, це був би нормальний крок.

Я сам за професією маркетолог і розумію, що силу такого негативного бренду дуже важко подолати. От моїй старшій дитині 12 років, і вона вже вважає, що депутати – погані люди.

Якщо ми хочемо мати зміни, треба знати, що депутат – це робота. Просто професія. У ній є хороші і погані люди, і наше завдання як виборців – постійно думати, як цю професію наситити хорошими і правильними людьми.

– Ідеальний народний депутат – якими якостями він має володіти?

– Перше – я б хотів, щоб це була людина системних поглядів. Ми бачили, коли молоді нормальні люди некорупційного складу розуму роблять повну фігню лише тому, що не бачать повної картинки.

Друге – я б хотів, щоб людина була знайома з системою роботи держави, хоч у якомусь розумінні, щоб розуміла, що систему треба міняти. Бо народний депутат – це якраз той, хто має міняти цю систему, він повинен розуміти її недоліки.

Третє – ця людина має розмовляти англійською мовою.

Четверте – людина повинна фінансово стояти на ногах. Не олігарх, а щоб йому не треба було думати про те, що їсти завтра. Бо це б сильно відволікало його і зваблювало, рано чи пізно він би не встояв.

П’яте – я б хотів, щоб ця людина проходила поліграф. Я ідеолог цього процесу і хочу, щоб депутатів перевіряли щорічно, були спеціальні центри незалежного тестування на поліграфі, як у Сінгапурі.

Шосте – я б хотів, щоб ця людина була на «ти» з комп’ютером і технологіями. Щоб у нього постійно була структура звітності, зрозуміла для виборця, і ефективний спосіб донесення цих звітів до виборця.