Сьогодні була з родиною в Києві в Адміністрації Президента на нагородженні мого дядька орденом «За мужність» посмертно.
Перше що вразило, це пропускний контроль до Адміністрації — паспорт, металошукачі. Телефон і інші пристрої для запису забирають одразу і повертають на зворотньому шляху Юлія Алексійчук.
Ну потім зустріли, напоїли чаєм з печивом (доречі, не Рошенівським).
Провели на президентський поверх, і там знову та ж процедура що і при вході — рамки, паспорт, просвічування сумок. Неприємно вразило те, що перевірили металошукачем навіть портрет загиблого бійця, який батько взяв з собою, говорячи «не мені вручають, а йому».
На поверсі було, крім того, багато охорони. Дуже сподобався колоритний оператор, який весь час щось жував.
Коли зайшов Порошенко, то вже реально було смішно — спочатку з’явився охоронець, а слідом за ним і він. Я розумію, що ми, мабуть, представляли велику загрозу для його життя, особливо мама з маленькою дитиною, але можна було обійтись і без цього всього пафосу.
Так от, до чого я веду — якби так оберігали наших хлопців, то можливо і не було б зараз стільки посмертних нагород. Але в нас чомусь на першому місці стоїть безпека однієї людини, яка повинна була служити народу.
Натомість, Президент просто боїться цей же народ, і мабуть правильно робить. «Довіру» він заслужив чималу.
На 15 годину був вечір пам’яті останніх захисників ДАП, де зібралось родини 59 загиблих і безвісти зниклих героїв, а також їхні бойові побратими. Я думаю, як головнокомандувач ЗСУ, Порошенко мав би що їм сказати, але вкотре або злякався, або просто вирішив що всі вони не варті уваги його величності.
Всім хлопцям які загинули, низький уклін і вічна слава.
Кіборги витримали — не витримав бетон!
P.S. все ж ще один телефон і плеєр з диктофон ом я пронесла з собою, так що працюють не дуже.
Джерело: ukrreal.info