Нова держава Кемаля Ататюрка виникла на руїнах колишньої імперії османів у 1923 році. Її лідер за п’ятнадцять років керування Туреччиною фактично став безумовним героєм для держави. Таким його й вважають сьогодні. Щоправда військовий переворот в ніч на шістнадцяте липня показав усьому світу, що ідеологія Атаюрка, а також військові сили як захисники нації, вичерпали свої можливості. Оскільки, армія не змогла пройти важкий та складний шлях еволюції і не пристосувалася до викликів нового часу.
Перетворити Туреччину на світську державу колись допомогла армія
У двадцятих-тридцятих роках 20 століття Мустафа Кемаль Ататюрк, виборовши незалежність, створив нову сучасну світську Туреччину на уламках потужної і могутньої Османської імперії. І саме військові стали тією новою базою, фундаментом, країни, гарантувавши її вестернізацію та впровадження політики секуляризму, яка полягала в тому, аби відсторонити релігію від основоположного функціонування держави.
Сто років тому, такий підхід вважався наймодерновішим. Авторитарна політика Ататюрка і його послідовника Ісмета Іньоню міцно зберігали дану конструкцію держави в 20-40 роках.
Демократія поділила країну
У 50-х пройшли перші демократичні вибори, які спричинили протистояння між військовими, орієнтованими на Захід та секуляризацію, і політиками, які були консервативно налаштовані та прагнули укріпити роль релігії у суспільному життя турків.
Ці протиріччя поступово перетворювалися в перевороти. У 1960 році відбувся перший із них, який поніс за собою смерть прем’єра Аднана Мендереса і міністра закордонних справ. Страти були реалізовані заколотниками після військового суду. Не оминали країну й ультимативні форми протистоянь, приставати на вимоги яких уряду доводилося у 1971 та 1997 рр.
Військові втручалися у політику кожне десятиріччя
Майже кожні 10 років військові сили вносили радикальні зміни у внутрішнє політичне життя, намагаючись “підкоригувати” політику згідно з ідеалами Кемаля Ататюрка.
Ці втручання щоразу активно підтримувало населення Туреччини. Однак турецька армія зробила фатальну помилку в стратегічному контексті. Адже тепер військові сили – це консервативна інституція, яка не змогла пристосуватися до викликів сучасності у якості політичного актора. Або ж не віддала прапор “прибічників політики секуляризму і осучаснення” іншому політичному гравцю.
Армія більше не в тренді
У тридцяті роки потужна та політично впливова армія йшла в ногу і з європейськими трендами. Але сьогодні у світі вважається нормою, коли громадяни контролюють збройні сили, в повному обсязі обмежуючи доступ військових до політики.
Тому модель Туреччини, де армія відігравала провідну роль, стала застарілою. Так званий “постмодерний переворот” 1997 року, коли солдати змусили піти уряд ісламістів Неджметтіна Ербакана, був останнім вдалим прикладом військового контролю. Однак політики-ісламісти так і не засвоїли з цього нічого. І взірцевим для себе почали вважати Тургута Озала, який очолював уряд у з 1983 по 1989 рік та був президентом Туреччини ще 4 роки після того. Він здійснив вдалу лібералізацію економіки через кілька років після останнього перевороту.
Урок полягав в наступному: ісламісти із поміркованого напрямку озброїлися принципами проєвропейської політики та економічного прогресу, відкинувши таким чином один із основних елементів, котрий надавав гарантії щодо законності армії, як потужного політичного актора.
Ердоган зняв вінець героїчності з військових
Чотирнадцять років тому керувати Туреччиною розпочав Реджеп Таїп Ердоган, лідер ПСР. Йому вдалося подолати звичні стереотипи щодо того, що військові є символом прогресу та осучаснення, а релігія – є уособленням відсталості. Помірковані ісламісти разом з Ердоганом, не стали б такими успішними, якби не співпрацювали з політичним рухом Фетхуллаха Гюлена, котрий теж підтримував демократичний іслам на світовому рівні. ПСР отримали надвисокі рейтинги і контроль над Туреччиною через економічний успіх, реалізацію потужних проектів інфраструктурного спрямування, а також завдяки популяризації євроінтеграції.
Ердоган поступово і цілеспрямовано викорінював двоїстість політичної системи. Він перетворював армію на слабкий інститут, перебираючи всю владу та контроль на себе.
Вищі ешелони армії Туреччини були “вичищені” після справи “Ергенекона”, де позиції лояльних політиків стали ключовими.
Референдум делегітимізував перевороти остаточно
Військові перевороти втратили законність та легітнимність у свідомості турків після референдуму, котрий відбувся п’ять років тому. За його результатами армійців було дозволено судити в судах для цивільних, а недоторканність з ініціаторів перевороту вісімдесятого року було знято. Головного організатора заколоту Кенана Еврена тоді засудили до 2-х пожиттєвих термінів за ґратами.
Та, протягом останніх років режим Ердогана змушений функціонувати в не дуже сприятливих умовах.
Зовнішня політика Туреччини, неосманського спрямування, провалилася у Єгипті, Ізраїлі та Лівії. Невиважена та непослідовна політична діяльність у Сирії, мільйони біженців з цієї країни і повторне оголошення війни курдам, економічне “зависання”, посилення протиріч в середині ПСР, постійна критика з боку міжнародної спільноти щодо ігнорування принципів демократії, здається, підклали вибухівку під владою теперішнього президента Туреччини.
Народ не підтримав армію – переворот провалився
Останній цьогорічний переворот, який вичерпав себе за декілька годин, мабуть, поставив жирну крапку під історією ідеалів Ататюрка. А турецькі військові вже перестали відігравати роль впливового політичного актора.
Військовий переворот був нашвидкуруч організований середньою ланкою офіцерів. Вони не були жодним чином пов’язаними ні з потужними партіями, ні з медіа, ні з офіцерами із вищих армійських ешелонів. Арештувати урядовців та високопоставлених армійців їм не вдалося. Спроби звернутися до населення теж зазнали фіаско, адже короткий “меседж” оприлюднений в ефірі телебачення не спровокував мобілізаційний ефект.
Ініціатори мали змогу тільки приречено спостерігати, як високопоставлені чиновники один за одним оголошували про підтримку державному керівництву, яке обиралося демократичним шляхом.
А турки масово вийшли на вулицю, виступивши проти перевороту військових. Армія як політична інституція перестала захищати ідеали героя-Ататюрка, і таким чином, позбулася довіри з боку населення.
Ердоган узяв курс на авторитаризм?
Шістнадцятого липня вранці понад сімсот п’ятдесят армійців заарештували, звинувативши в участі в заколоті. Президент Туреччини Ердоган дав обіцянку “почистити армію ретельно”, поклавши абсолютну відповідальність на колишнього союзника – рух Гюлена.
Але, перемога обраної народом влади в Туреччині над військовим заколотом, не продемонструвала беззаперечне торжество демократії, якщо враховувати подальшу долю країни. Адже фактично тепер у Ердогана немає конкурентів, і він зможе запросто встановити в державі режим авторитаризму.
Нагадаємо, що вже 2 роки турецький президент ініціює проведення референдуму з приводу утвердження форми президентського правління. Тому сьогодні Туреччина стоїть на порозі нової епохи, яка очікує на нові актуальні ідеали та цінності, а також національних героїв, які змогли б їх відстояти.
