Відомий грузинський політолог аналізує, чому Україні не вдалося повторити післяреволюційний сплеск реформ у Грузії
Грузію періоду правління Саакашвілі після Революції троянд 2003 року прийнято вважати прикладом швидких та вдалих реформ. Саме тому після Революції гідності звідти на владні посади в Україну запросили деяких знакових політиків і чиновників. Вірили: вони поділяться досвідом, і нам також вдасться досягти успіху. Але, будьмо щирі, реалізувати вдалося не всі плани, зауважує газета Експрес.
Що ж пішло не так? І чи вдасться нам найближчим часом кардинально оновити країну? Про це — у нашій розмові з авторитетним грузинським політологом Гелою Васадзе.
— Чи можна сказати, що Україна нині оновлюється так само, як свого часу Грузія?
— Боюся, що ні. Поки що виглядає, що більш-менш вдалу реформу провели в одній сфері. Грузинки — колишня перша заступниця міністра внутрішніх справ України Ека Згуладзе та нинішня керівник Національної поліції України Хатія Деканоїдзе — зробили все, аби українці стали більше довіряти поліції. Але якщо оцінювати ситуацію загалом, то мені здається, що реформи в Україні гальмують, нема того темпу, який був у післяреволюційній Грузії. Та цьому є раціональне пояснення: бракує достатньо сильної вертикалі влади, яка б могла швидко рухати реформи.
— Та невже? А в нас, навпаки, звучить критика на адресу Президента Порошенка за призначення прем’єром наближенця Володимира Гройсмана…
— Глава уряду — справді людина Президента. Але у Верховній Раді, яка мала би ухвалювати потрібні закони, Порошенко має лише формальну більшість, на практиці нашкребти голоси досить часто вкрай складно. Та навіть це — не головне. Головне те, що глава держави та уряду не можуть втілити непопулярні заходи, які будуть суперечити інтересам конкретних фінансово-промислових груп. Олігархів в Україні суттєво більше, ніж у Грузії, і заблокувати їхній вплив складніше. Тим більше в умовах, коли ключові політичні партії досі залежні від цих олігархів.
Ви зрозумійте, це неправда, що реформи — річ болісна тільки для населення. Справжні зміни болісні й для великого бізнесу, який в умовах впливу на керівництво країни звик до надприбутків. Але його, повторю, ніхто не чіпав. І це — головна причина того, чому реформи в Україні пробуксовують, решта — другорядні.
— Що ж за таких умов, на вашу думку, чекатиме нашу державу?
— Думаю, успіху вдасться досягнути, і реформи таки будуть проведені. Друге питання, чиїми руками: якщо оновлення країни не зреалізує теперішня влада, то зробить наступна. З часом тиск із боку суспільства зростатиме, і в керманичів держави просто не залишатиметься вибору.
— А як же Росія, що, як виглядає, ніколи не перестане встромляти палиці в колеса українського велосипеда…
— Справді, успішні реформи в Україні означатимуть кінець того режиму, який є в Росії. У такому разі населенню РФ, незважаючи на запудрювання мізків пропагандою, стане абсолютно очевидно, що реформи можливі і в Грузії, і в Україні, а, отже, можливі й у РФ. І головна проблема Росії — це Путін та компанія. Саме тому в Кремлі роблять все, аби загальмувати реформи в Україні та підірвати економіку держави війною. Все-таки хочеться вірити, що агресору не вдасться домогтися свого.
— А як вважаєте, чи наважиться Путін на черговий військовий наступ?
— Путін потрапив у доволі складну ситуацію. Завдяки своїм діям в Україні він опинився у міжнародній ізоляції, хоча спершу й не очікував такої одностайної реакції міжнародної спільноти. Нині він нагадує щура, загнаного в глухий кут. Думаю, на даному етапі Путін вже дуже хоче вийти з української кризи, бо санкції таки серйозно позначаються на російській економіці. Але зробити йому це так, щоб не виглядати лузером, дуже складно.
На додачу, Путін має ще один головний біль. Він втягнувся у військове протистояння у Сирії. І там також є чимало складнощів, котрі йому потрібно врегульовувати.
— В Україні багато хто плекає надію, що російським олігархам набридне це невигідне протистояння із Заходом, і Путіна усунуть…
— У Росії зміна влади завжди реалізовувалася через верхи. Це були або двірцеві перевороти, або щось схоже на них. Загалом, для російської еліти, за великим рахунком, Путін вже давно “все”, бо можливостей заробляти великі гроші на торгівлі із Заходом стало суттєво менше. Однак коли це “все” реалізується на практиці — спрогнозувати складно. Путін надто добре вибудував владну вертикаль, його силовики та суди завжди готові розправитися з будь-якими його опонентами. Але, як показує історія, навіть у найбільших диктатур із часом проявляються слабкі місця.
Не думаю, що розпад Росії можливий протягом кількох років, як багато хто мріє. Поза тим припускаю: у перспективі Росії доведеться відмовитися від територій, на яких проживає некомпліментарне щодо Москви населення — наприклад, від Північного Кавказу. Ті ж Чечня чи Дагестан досі залишаються дуже кризовими регіонами. Тому, цілком імовірно, що з часом ситуація у Росії може повернутися так, що РФ буде не до Донбасу.
Ірина Коваленко
