Відомий український дисидент автор Акту незалежності Левко Лук’яненко розказав нам про те, як Україні далася незалежність.
— Яким ви запам’ятали 24 серпня 91-го року?
— Пам’ятаю 23 серпня – я тоді був на зібранні Народної Ради, що представляла опозицію і на ній виніс пропозицію проголосити Україну незалежною державою. Тоді це було надважливо. Адже інші парламентарі висували різні пропозиції того чи ще якогось закону. Комуністи тоді взагалі були розгублені. І поки вони були в такому стані, то хотіли ухвалити однин, 2-ий, 3-ій закони в напрямку збільшення суверенітету України. Якби ці закони були ухвалені, то вони мали б назву закони УРСР. А я висунув пропозицію зовсім інакшу – проголосити українську незалежність. І тому…було згода щодо неї. А згодом я написав Акт проголошення незалежності України. Його трішки було підправлено в парламенті і віддано в Секретаріат, аби 24 серпня роздати народним обранцям.
Акт незалежності підправили, тому що там треба було поміняти деякі слова. Адже в проекті я писав про “відновлення української державності”. А коли почали обговорювати його, то хтось сказав “Зачекайте, а в нас яка була крайня українська державність? Державність Петлюри”. А він – діяч антирадянський, антиукраїнський і т.д. Це значило, що обговорення проекту могло затягнутися і зазнати фіаско в подальшому. Тому “відродження” було замінено на “проголошення”. Це й був такий ключовий момент.
Тоді проект Акту роздали і на наступний день запланували сесію Ради. Документ прочитав голова українського парламенту. Представники Компартію попросили перерву для окремого узгодження. Вони там дискутували голосувати чи ні. І повернувшись в сесійну залу, вирішили сказати “ТАК” незалежності. Рішення було прийнято конституційною більшістю. Тоді це стало великим святом особисто для мене, оскільки я все життя мав мрію, аби Україна була проголошена незалежною. Ми тоді підхоплювалися, обіймали один одного, вітали. А потім вийшли з Ради – там мене підхопили на руки і кидали.
— На сьогоднішній день в державі, біля витоків котрої ви були, виповнюється двадцять п’ять років. З політичної точки зору, де перебуває наша країна після цього період часу? Якими є результати, на вашу думку?
— Думаю, 1991 рік був проголошенням не незалежності, а самостійності. В цьому є різниця. Самостійність – це коли нам Кремль перестав відсилати осіб для зайняття посад в Києві і в областях. Однак тоді незалежними ми ще не стали. Адже комуністи, як представники Москви стали владою в нашій країні і докладали чималих зусиль, аби повернути Україну у лігво Росії. Тому усі двадцять п’ять років – це була війна між 2-ма силами. Одна сторона прагнула реальної незалежності, а інша – повернення до РФ. Ось так і жили…
І тепер ми стали свідками того, як три роки тому народ вийшов на Майдан і усунув диктатора Януковича, путінського ставленика. А диктатор Кремля використав політичну нестабільність і анексував Крим. А потім розгорнув кампанію на Сході. І українці тоді вже пішли боротися за свою територію. Армії в нас фактично не було, адже президент-втікач ліквідував її. Тому першими пішли представники “Правого сектора”, а вже потім спадкоємці ОУН, котрі зі зброєю в руках пішли зустрічати організації Москви. Власне терористичні угруповання Кремля вони зупинили. А потім було знайдено якіснішу зброю і почали опиратися московському наступу. Війна із РФ – це вже справжня боротьба за реальну незалежність.І хоча вона є повільною, ми йдемо до перемоги.
— Щодо змін у соціумі — як ви думаєте, Україна в повній мірі здолала радянське минуле?
— Комунізм швидко розвалився. Як організована структура він ще був, адже Москва щедро фінансувала Компартію в Україні. Але наразі сьогоднішній парламент вперше не має у своєму складі комуністичної партії. Однак комунізм як ідеологія ще залишатиметься в якості мрії створити кращий суспільний лад землі. Але ми ніколи не матимемо такого соціуму, де всі на всі сто відсотків будуть задоволеними. Тому що завжди є певна частка осіб, котрих щось не влаштовує. Вона проживає в гірших умовах і в них є мета — своє життя зробити кращим. І так завжди буде. Хоча й це утопія. Утопічні настрої будуть присутніми завжди.
— А у відношенні наявності комуністичного минулого, радянської символіки у просторі культури?
— Ясна річ, що недостатньо. Наразі були проведені дуже радикальні кроки для звільненння території України від комуністичних елементів. Дійсно наша держава повинна очистити свої землі від наслідків окупації. До революції, до 1-ої світової війни комунізму не було, натомість була Російська імперія Романових, яка окупувала нашу державу. Зараз теж є сліди ще тієї окупації. Але спочатку взялися за “прибирання” від комунізму, адже він є стадією розвитку російської імперії. І через те, що ця стадія завдала найбільше збитків та зла українській державності, спочатку й “чистимо” все від комунізму. Але, на мою думку, варто все робити паралельно і прибирати сліди, власне, імперської окупації.
— І наскільки вдалими є результати цієї “чистки”?
— Вже реалізовані значні кроки. І добре, що сьогодні вже ніхто не стає на захист монументів Леніну чи Сталіну. Ну практично ніхто. Це свідчить про те, що ці пам’ятники трималися на звичці підкорятися. Однак коли їх ліквідували, то й ніхто не плакав. Ми ще не скінчили боротьбу з комуністичними символами, однак загалом справу зроблено.
— Якою ви бачите нашу країну через чверть століття?
— Вірю, що тоді Україна подолає всі сліди російського імперіалізму. Бо вони є в тому, що частина українського населення зрусифікувалася, тобто це значить, що масово поширена російська мова. Тому важливо, щоби всі наслідки русифікації – в культурі, мистецтві, мові, були подолані. Тоді наша держава вернеться до своїх істинних духовних цінностей і їх виведе на новий якісніший рівень. Внутрішня боротьба в Україні ще буде серйозною і займатиме певний проміжок часу. Але за 25 років етнічний фактор стане в нас переможним – мова, культура і традиції відновляться. А через те, що маємо добру територію і клімат, то є надії, що не тільки духовність, а й рівень життя теж буде високим. Україна стоятиме поруч із високорозвинутими державами світу.
