Америка після страшних терактів одинадцятого вересня 2001 року назавжди змінилася. Її мешканці почали нове життя – в страху та в ненависті до ісламу. Яким же є Нью-Йорк сьогодні, коли вже минуло 15 років від тієї трагедії?
Мішель Макнотон та її чоловік Вільям переглядають старі світлини.Фотографії зроблені ще в часи, коли їхній син Джеймс був ще живим. В кімнаті загиблого можна побачити вітрину з багатьма нагородами та медалями.
“Ця нагорода для мене найцінніша”, — вказує Вільям на медаль під назвою “Пурпурне серце”. Її отримують тільки армійці, тяжко поранені у боях або загиблі на полі бою. Джеймс, його син, десять років тому загинув від кулі снайпера в Іраку.
Батьки від цієї втрати не прийшли до тями і досі. Вони ледь не щодня ходять на могилу сина, що розташовано на військовому цвинтарі під назвою Calverton National Cemetery в Ріверехеді. Мішель і Вільям не лінуються їздити туди, хоча дорога триває протягом двох годин.
“Якщо був у мене важкий день, то я можу навіть поїхати до Джеймса посеред ночі”, — каже мати Мішель.
Подружжя раніше працювало в поліції в Нью-Йорка. Зараз вже на пенсії. У фатальний день 11 вересня вони перебували якраз на службі і були прямим свідками жахіть. Родина поліцейських є типовими американськими патріотами, консерваторами, і завжди готові надати допомогу та підтримку. Мішель та Вільям пишаються, що в честь пам’яті їхнього сина було названо сусідню вулицю та будинок в тюрмі Гуантанамо. Для більшості представників США та й для них Джеймс вважається безсумнівним героєм.
За що вмирали американці в Іраку?
Гортаючи альбом зі світлинами його батько запитує: “За що ж загинув Джеймс?”. Але війну в Іраку під сумнів не ставить. Адже його син був армійцем. А в армії солдати змушені виконувати теж, що каже генерал. Батька загиблого розчаровує тільки те, що американські війська вивели з Іраку.
“Зараз іракці живуть гірше, аніж до цього”, — говорить Вільям.
За його словами, там померли не тільки багато громадян США, а й держава залишила на війні військового знаряддя вартістю в мільйони доларів. І батько солдата знову ж таки питає: “Нащо?”.
Війна – дороге задоволення
Відповісти на це запитання зміг би Девід Петреус, який раніше очолював ЦРУ і командував військами Америки під час воєнних кампаній в Іраку та Афганістані. Американська преса позиціонувала його як найталановитішого воєначальника. Сьогодні Петреус працює в інвесткомпанії KKR (Kohlberg, Kravis, Roberts) і продає держоблігації на мільярдні суми.
Колишній генерал ввійшов в приміщення в темно-синьому костюмі і як завжди з ідеально вищищеними туфлями. У руках – кава в паперовому стакані. Його мова поміркована і він часто дружньо всміхається. Складається враження, що цю людину вже ніщо не вразить і не здивує. Петреус каже, що боротьба проти світового тероризму може вестися протягом кількох десятиліть. У своїх мовних конструкціях чоловік занадто часто вживає слово “тривалий”. Генерал прагне пояснити, що війна завжди є затратною і дорогою для США. Тому коли Америка має плани вести бойові дії протягом довгого періоду часу, то має мати можливість за це все платити.
Усама Бен Ладен прагнув поставити світ на коліна
Генерал переконаний, що терорист №1 Усама Бен Ладен мав мету – поставити Сполучені штати Америки на коліна в питанні фінансів, втягнувши їх в щонайбільшу кількість військових конфліктів, перемогу в котрих не вдасться здобути. Петреус каже, що “Ісламська держава” вже скоро зазнає фіаско. І має песимістичний прогноз щодо політичної ситуації в Іраку. Але прямої і однозначної відповіді, за які ідеали загинув син поліцейських Макнотонів, Петреус теж не має.
Психологічна травма американців
Так само й думає психолог Скот Морган, котрий вже декілька років займається дослідженням “політичної психології” громадян Америки.
Він говорить, що події одинадцятого вересня травмували багатьох американців. І тепер вони дуже бояться того, що ті жахіття можуть трапитися повторно. Морган описав час від руйнування Берлінської стіни до теракту 11 вересня, назвавши цей період найщасливішими часами. Адже тоді Сполучені штати Америки справді вважалися наддержавою під номером один. Майже всі американці ще тоді вірили у свою невразливість. Після падіння хмарочосів усе кардинально змінилося.
“Одинадцятого вересня 2001 року нас вигнали із Діснейленду. З казкового світу, де ми почувалися в безпеці, вірячи, що ніхто нас не зачепить. Але жахіття нас наздогнали”, — каже психолог Морган.
Трамп використав ісламофобію в передвиборчій програмі
Після подій вересня 2001 року громадяни США практично перестали довіряти мусульманам. Кожен 3-ій житель США переконаний, що поклоніння пророку Мухаммеду провокує більше насилля, аніж інші віросповідання. Кожен 2-ий представник США схильний думати, що послідовники ісламу не в повній мірі дистанціюються від можливих терористичних загроз і нападів. Ксенофобія та ісламофобія навіть стали частиною реальної виборчої програми Дональда Трампа і він постійно використовував це під час своїх виступів.
Двадцятичотирирічна Абер Кавас, з Брукліна, постійно потерпає від упередженого і ворожого ставлення з боку американців. І хоча дівчина носить хустки яскравих і радісних кольорів, особливо коли їде в аеропрот, вона вже знесилилася просити вибачення за своє віросповідання. Абер 2 роки працює в Арабсько-американській асоціації, викладаючи курси в школах про ісламофобію.
До чого призвів новий курс міграційної політики Америки?
Одинадцяте вересня перевернуло життя Абер догори дригом. Її тато, що не мав документів, покинув країну.
“Десь через 4 роки США, після тієї трагедії, змінили міграційні закони. Мій тато понад три роки перебував за ґратами. Наша родина декілька разів зверталася до суду, аби його звільнили. А згодом його послали назад в Йорданію і наразі він не має права повернутися до Америки”, — розповідає мусульманка Абер Кавас.
Тепер дівчина з мамою та сестрам самі проживають у мегаполісі Нью-Йорку. До батька приїздять тільки раз на один рік, а в інший час – спілкуються по “Скайпу” чи телефоном. Однак в такому режимі відносини підтримувати надзвичайно важко.
“Сьогодні батьки святкують тридцять років подружнього життя. І єдине, що мій тато може зробити – це зателефонувати мамі. І причиною цього всього є 11 вересня…”, — засмучується Абер.
