А тепер – цілком серйозно, любі мої. Я побачив силу-силенну депутатів, статки яких перевищують статки яких-небудь європейських чи американських «капітанів бізнесу». Я побачив, як люди з того глузують і як люди тим обурюються.
І я побачив, як інші люди обурюються тими, хто обурюється – мовляв, а що це ви по чужих кишенях швендяєте, йдіть самі працюйте, бо отак чужі статки підраховувати – то пережиток соціалізму та більшовизм…
Людина, яку я поважаю й поважатиму, дніпровський мер Борис Філатов, цілком слушно зауважив, що є, зрештою, у Раді бізнесмени, які заробили свої гроші своїм же бізнесом – як він, мер, який задекларував свого першого мільйона доларів ще у 2010-му році, не перебуваючи в статусі політика. Так, є там такі. Дід навіть з такими знайомий і знає, що гроші у них зароблені не газовими схемами і не ґендлюванням за допомоги політики.
Проте, що маю думати, коли бачу, як хтось декларує мільярди готівкою? Дід думає, як нормальний європеєць (ми ж до Європи просуваємося, чи ні?): такі суми готівкою – це прямий натяк на їх злочинне походження, позаяк у законному бізнесі готівкові розрахунки у подібних обсягах вже давно відійшли до минулого, а потрібні вони лише на незаконні операції.
А що маю думати про депутата – бойового хлопця, який потрапив до Ради з Майдану та фронту, який раптом декларує як свою власність ТРИЛЬЙОН ГРИВЕНЬ? Ви знаєте, що таке трильйон? Це майже тридцять шість мільярдів євро. Це сума, якою оперують потужні держави, до того ж – роками.
Тож дід думає, що той бравий бавур просто помилився, або, як то нинішня молодь каже: «приколовся». Але навіть, якщо це помилка або такий жарт (а нічим іншим це бути не може), то виходить, що він або зневажає закон, який велить декларувати свої статки, або поспіхом записав якісь мільйони гривень таким чином. І звідкіля у не-бізнесмена, простого хлопця, за два роки з’явились такі гроші у приватній власності? З автоматом наколядував, чи що?
Багато кого можна перераховувати – і пан Лещенко, який вважає, що на тлі отих сотень квартир, тисяч дзигарів та одного храму Успенія Богородиці його квартира від мами — це просто дрібничка, теж помиляється. На цьому тлі, до речі, пан Ігор Райнін, новий голова Адміністрації Президента, виглядає зі своїми жалюгідними 800 тисячами гривень мало не жебраком. Але загальне питання постає в іншому.
Справа в тому, що будь-який парламент будь-якої демократичної країни за непорушними суспільними законами є відбитком, відображенням та зрізом самого суспільства. І що я маю думати про парламент, у якому абсолютну більшість становлять карколомні багатії, лише мала частка з яких займалася бізнесом до початку свого депутатства? В якому нема ні вчителів, ні лікарів, ні представників середнього або малого бізнесу, а натомість є: багатющі чиновники, раптово збагатілі політики, давно збагатілі політики, у минулому – багаті чиновники?
Ну, й невеличка купка справжніх багатих бізнесменів, про яких зауважив Борис Філатов, плюс голий, як сокол, козак Гаврилюк та не збагатіла Надійка-Голодайка, якій ділянку в Києві виділили, як латиняни казали, honoris causa. Я маю думати, що у нас напрочуд багате суспільство? Ба ні. Я думаю, що нам до демократії як до неба раком. І що ті самі суспільні закони, які діють в демократичних країнах, в нашій – все ще не діють. Не діють до такого ступеня, що всі оці страшенні багатії голосують за підвищення собі місячної платні.
Проте, я при тому усьому розумію, що ми до тієї демократії все ж таки дійдемо, бо ми того бажаємо. Через внутрішні реформи або через ще одну революцію, можливо, страшнішу та жорсткішу, ніж дві попередні, але дійдемо. Навіть, якщо дід до того не доживе – ті, хто молодше, доживуть.
І ще одне, насамкінець. Я вважаю, що навіть оця вся веремія з тими депутатськими статками – все одно на користь. Крок за кроком, ми починаємо розумітися на тому, яка нам потрібна держава.
Спочатку викинули «бєспрєдєльщіков», потім, за допомоги ззовні, чиновна братія виявилася змушеною відкрито декларувати свої шалені гроші. Повільно, надто повільно, але щось змінюється.
Хотілося б, аби наступним кроком були б такі вибори, під час яких ми обирали би просто нових людей, оминаючи старі «гречані» пастки та викидаючи на смітник оцих старих та новітніх ненажер, якими би кольорами вони не були б поваплені. Це не означає – обирати самих лише бідних. Це означає – обирати гідних. А цьому треба вчитися.
Автор:
