Події Євромайдану стали частиною особистої історії і пам’яті багатьох українців, — пише УП.
Утім, Євромайдан як феномен не варто «списувати» у минуле – у розумінні державних та суспільних перетворень, він є радше контінуумом, відправною точкою трансформації, яка триває і досі і, як будь-яка важлива суспільна зміна, потребує рефлексії та осмислення.
У 2015 році ми, три подруги і колеги, задумали розробку тематичного збірника наукових статтей «Громадянське суспільство в Україні і спадщина Євромайдану» з метою оцінити принаймні частково, які перетворення відбувалися після зими 2013-2014 року з головним учасником тих подій – громадянським суспільством.
Нині збірник готується до друку у науковому міжнародному рецензованому журналі «Kyiv Mohyla Law and Politics Journal» і буде опублікований наприкінці 2017 року.
Наразі ж ми спробуємо коротко викласти тенденції, які ми зафіксували.
«КРАПЛЯ В ОКЕАНІ» ЧИ «МОЯ ХАТА СКРАЮ?»
Тривалий час науковці намагалися «розгадати» головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні, інших пострадянських країнах та й у Східній Європі в цілому: чому громадянські суспільства цих країн спроможні за потреби мобілізуватися настільки, щоб повалити авторитарних лідерів (наприклад, «кольорові революції» двохтисячних в Україні та Грузії), але не спроможні «довести революцію до кінця», тобто домогтися не тільки перевиборів, а й остаточних демократичних перетворень у державі.
 |
| Тривалий час науковці намагалися «розгадати» головоломку, яку створювало для них громадянське суспільство в Україні. Фото Alex_Shifer/Depositphotos |
Чи змінилася спроможність українського громадянського суспільства доводити справу до кінця після Євромайдану?
Відповідь на це питання шукала Сюзанн Воршех (Європейський університет «Віадріна», Німеччина).
Вона з’ясувала, що попри те, що громадянське суспільство в Україні історично було схильне до швидкої мобілізації, однак не до тривалої, системної та сталої діяльності через інституалізацію, після Євромайдану воно зуміло таки побудувати «мережі довіри», яких раніше не існувало.
Вона також наголошує на тому, що в Україні нарешті проявляється культура «неінституціалізованої довіри» – коли громадяни готові співпрацювати заради спільного блага, не об’єднуючись у формальні організації.
У фокусі дослідження Вєри Аксьонової (Університет Гіссена, Німеччина) та Діани Зубко (Програма розвитку ООН) був вузький «кластер» громадянського суспільства в Україні: аналітичні центри.
Автори аналізували діяльність аналітичного сектору до та після Євромайдану на прикладі шести українських центрів та доходять висновку, що вони після Євромайдану професійно виросли та стали більш незалежними у створенні власного порядку денного.
У свою чергу, Галина Будівська та Дар’я Орлова (НаУКМА, Україна) звернули увагу на феномен, присутній у журналістському середовищі під час Євромайдану та від початку збройного конфлікту – залучення журналістів до протестів і волонтерської діяльності як активістів.
Дослідниці спробували з’ясувати як журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями.
 |
| Під час Євромайдану журналісти балансували між роллю неупередженого журналіста та зацікавленого активіста або подекуди обирали між цими двома ролями. Фото anmbph/Depositphotos |
Вони виявили, що навернення журналістів у активістів, що було відповіддю на надзвичайні події, що сталися в країні у 2013-2014 роках, призвело розмиття стандартів професійної журналістики, що вже були слабкими у пострадянській Україні з її традиціями цензури та інструменталізації ЗМІ власниками.
Їхні висновки підтвердили тезу Катрін Волтмер про те, що англо-саксонський підхід до журналістики не працює у молодих демократіях через значну відмінність місцевого контексту, у якому працюють журналісти.
РОЛЬ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА У ЧАС ВІЙНИ
Євромайдан, принаймні на певний час, стер багато розділових ліній в українському суспільстві: ми пам’ятаємо про те, як пліч-о-пліч ту зиму прожили люди різної національності, віросповідання, віку і мови спілкування.
Одні протиріччя перестали існувати, однак натомість виникли інші: йдеться як про збройний конфлікт на Сході, так і про конфлікт всередині українського суспільства (наприклад, негативне ставлення до тих, хто залишився жити на території Східної України, що не контролюється урядом, конфлікти місцевого населення з внутрішньопереміщеними особами тощо).
Не варто забувати також і те, що певна частина населення України не сприйняла Євромайдан і не визнала чинну владу як легітимну.
Ба навіть саме громадянське суспільство постало у незвичній для себе, «негромадянській», тобто нецивільній, ролі – скажімо, у складі добровольчих батальонів чи праворадикальних груп, які могли виступати як у ролі захисників територіальної цілісності та незалежності, так і порушників прав людини і громадянських свобод.
В цьому контексті Тетяна Кисельова (НаУКМА, Україна) аналізує медіацію та фасилітацію діалогу як альтернативи корумпованій судовій системі, непотизму та насильству як шляху розв’язання конфліктів.
Вона звертає увагу на те, що, у контексті нинішнього збройного конфлікту, навіть у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією.
 |
| У контексті нинішнього збройного конфлікту у громадянському суспільстві існує розкол між тими, хто закликає до примирення, і патріотично налаштованими групами, які закликають до боротьби з російською агресією. Фото belchonock/Depositphotos |
Цей розкол може перерости у ще один повноцінний конфлікт, якщо, аргументує Тетяна, цей тренд залишиться поза увагою дослідників та осіб, відповідальних за прийняття рішень.
Ганна Базіло (незалежна дослідниця, Україна) та Жизель Боссе (Маастрихтський університет, Нідерланди) дослідили дискурси організацій громадянського суспільства, які працюють над налагодженням діалогу у суспільстві та примиренням на Сході України.
Автори дійшли висновку, що ці місцеві організації пропонуюють альтернативні уряду і міжнародним організаціям наративи конфлікту, що визначають брак порозуміння між людьми, як основний фактор, що впливає на конфлікт, і вбачають шляхи вирішення через сприяння діалогу та примиренню, таких як відновлення розуміння, довіри, поваги та співпереживання серед людей та деконструкції негативного образу «іншого» (англ. the Other).
Проблематика толерантності до «іншого» піднімається також у статті Марини Шевцової (Інститут Євро-Атлантичного співробітництва, Україна).
Марина аналізує тенденції ЛГБТ активізму після Євромайдану, викладає огляд позицій та поведінки ЛГБТ активістів під час Євромайдану та стратегію їхньої політичної залученості та діяльності після – коли рівень толерантності до ЛГБТ груп в Україні залишається низьким.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖІНСТИТУТИ: РАЗОМ, ПРОТИ ЧИ ЗАМІСТЬ?
Громадянське суспільство в Україні користується більшою довірою та легітимністю, ніж будь-які з державних інститутів.
Опитування Київського міжнародного інституту соціології у грудні 2016 року засвідчило, що «волонтери» та «неурядові організації» за рівнем довіри (53.5% і 37%) поступаються тільки церкві (56.7%) та Збройним силами України (53.1%).
Відповідно, вони мають «мандат довіри» від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави – наприклад, у допомозі внутрішньопереміщеним особам, армії, соціально незахищеним громадянам тощо.
 |
| Волонтери в Україні мають «мандат довіри» від суспільства на те, щоб перебирати на себе функції держави. Фото Tijuana2014/Depositphotos |
Дослідниця Лора Клірі назвала цей феномен «гібридизацією» громадянського суспільства, яке, замість того, щоб стежити, як держава виконує свої обов’язки (функція громадянського суспільства у ліберальній традиції), починає виконувати ці обов’язки замість неї.
Після того, як у 2014-2015 роках в Україні відбувся сплеск волонтерської діяльності доти небаченого масштабу, постає питання: чи привело це до будь-яких системних змін?
Катерина Зарембо (Центр «Нова Європа» і НаУКМА, Україна) дослідила вплив волонтерських організацій на реформування Міністерства оборони України.
Вона виявила, що волонтери одночасно і зміцнили державу, швидко заповнивши критичні прогалини у інституційній спроможності тоді, коли це було потрібно, і ослабили її, адже у певних випадках військовим стало зручніше покладатися на волонтерів, аніж вимагати змін від держави.
В свою чергу, Валентина Романова (НаУКМА та Інститут стратегічних досліджень «Нова Україна», Україна) розглянула інший феномен «злиття» волонтерів та держави: призначення колишнього волонтера на посаду голови Луганської обласної військово-цивільної адміністрації.
Дослідниця з’ясувала, що це призначення вплинуло на зміну підходів обласного голови до контролю над лінією зіткнення, однак не вплинуло на якість проведення демократичних виборів в області.
Обговорення цих статтей і ширшого кола проблем громадянського суспільства відбудеться на конференції «Громадянське суспільство в Україні: спадщина Євромайдану в умовах конфлікту» 21 листопада 2017 року у музеї НаУКМА (вул. Сковороди, 2). Зареєєструватися для участі у конференції можна тут.
