Одна з найвідоміших та найгарніших акторок України Ольга Сумська розказала, якими мають бути справжні українські дівчата. А ще вона розповіла про своїх доньок від різних чоловіків, про зйомки по 20 годин на добу, власні книги з кулінарними рецептами і рецептами краси, про смачні борщі та про те, як причарувала свого другого чоловіка голубцями. Все це – в ексклюзивному інтерв’ю для журналу PERSONA.TOP.
Але спершу хочеться сказати про посмішку Ольги – зіркову, як сама Ольга, щиру, лагідну, неповторну, чарівну, сонячні промені якої спроможні зігріти будь-яку, навіть зовсім зашкарублу душу.
– Вперше ви з’явилися на театральній сцені у запорізькому театрі ім. Щорса у спектаклі «Дженні Герхардт», коли вам було всього п’ять років. Чи пам’ятаєте ви той свій перший вихід на сцену? Чи відчували страх?
– Я якраз та дитина, яка народилася за кулісами театру. «Дженні Герхардт», перша вистава, в якій зіграла, була поставлена за твором Теодора Трайзера. Це було моє знайомство з великою сценою, і почати з такого літературного велетня, на мій погляд, дійсно було гідно. Грали і моя мама, і батько. Казали, що я була доволі органічною і мені з першого разу все вдалося. Тоді, у п’ять років, я навіть отримала приз за найкраще виконання дитячої ролі. Страху не відчувала. Навпаки, іноді лінувалася і не хотіла працювати. Прем’єру зіграла дуже легко й увійшла в акторський ритм.
А от грати постійно – це мені здавалося тортурами. Ну, зіграла прем’єру – і досить!..
До дев’яти років я з батьками гастролювала з цією виставою по колишньому Радянському Союзу. У мене зберігається барильце, в якому я колись привезла мед з Алтаю. Відкриваєш, а аромат досі чути…
І, до речі, зіркової хвороби у мене не було. Та й ні в кого в нашій родині її не було. І немає.
– Було, мабуть, дуже важливо, щоб батьки не відбили бажання у дитини грати на сцені. Може, вони вас якось заохочували?
– Якраз ні. Ніхто мене не заохочував. У батьків був шалений ритм, постійні гастролі. А я часто залишалася сама. Вони їхали, скажімо, на півдоби, а господарство було на мені. Я вміла приготувати гарний обід, прибрати квартиру, випрати білизну. Пральної машини не було, то брала величезну виварку і на плиті все це виварювала. Тож побут мене ніколи не лякав…
– Що важче – зніматися в кіно чи грати в театрі? І де цікавіше?
– Та скрізь цікаво. Де є особистості, де є драматургія – там завжди цікаво. Я – театральне дитя, артистка, яка формувалася за кулісами театру.
Але, звісно, природа цих двох жанрів різна. На знімальному майданчику все – зараз і тепер, і потім ти нічого вже не переграєш, ну хіба що кілька дублів. А в театрі ти можеш вдосконалюватися постійно, з кожною виставою.
До слова, серед акторів існує повір’я, що не варто запрошувати своїх близьких і колег на прем’єру. Краще їх покликати на десяту чи й п’ятнадцяту виставу, коли ти вже відчув роль, можеш імпровізувати.
А в кіно інакше. Все – в цю секунду, і воно залишається в історії. Або не залишається, і ніхто не пам’ятає. (Сміється. – Авт.). Ніхто не може передбачити, чи буде проект вдалим, чи сприймуть його глядачі з любов’ю.
На знімальному майданчику все – зараз і тепер, і потім ти нічого не переграєш, ну хіба що кілька дублів. А в театрі ти можеш вдосконалюватися постійно, з кожною виставою
– А чи бували такі важкі зйомки (фізично або психологічно), після яких приходила думка: «Та ну його, більше зніматися не хочу і не буду!»?
– У мене дуже багато картин. І я не згадаю легких ролей. Це завжди грандіозний і дуже важкий процес. Інколи ти шукаєш зерно ролі, звертаєшся до Всевишнього і до янгола-охоронця, щоб знайти його, тому що як актор маєш бути відповідальним за цей процес і передати глядачеві всю глибину образу, щоб глядач повірив тобі.
Нелегко створити образ у кіно чи в театрі. Це як дитя, яке народжуєш. І якщо цей процес іде «через терни до зірок», тоді це істинне задоволення. Насолода і відчуття легкості приходить, коли бачиш: фільм дійсно достойно знятий, має гарний рейтинг, і потім глядачі підходять, тиснуть тобі руки і навіть називають ім’ям персонажу. До «тьоті Роксолани» я вже з роками звикла. А буває, підходять і кажуть: «Доброго дня, Софіє Миколаївно», або: «Марино Володимирівно, здрастуйте» (перший персонаж – із серіалу «Гречанка», другий – із серіалу «Єфросинія». – Авт).
Але все одно, як би там не було – Роксолану не переграти. Це легендарний образ. У березні цього року виповнилося 20 років з дня прем’єри серіалу.
– Якби вам довелося опинитися на місці Насті Лісовської, у справжньому гаремі, чи змогли б ви діяти так, як вона, добиватися свого будь-якою ціною? Чи у вас зовсім інший склад характеру?
– Ой, не дай Боже там опинитися! Хіба що можна було б поспостерігати віртуальну подорож у далеке ХVI століття. Але, можливо, життя Роксолани не було таким страшним і жахливим, як його описують? Життя в гаремі було досить цікавим і насиченим…
Ми були з чоловіком і творчою групою у Стамбулі. Коли вперше потрапили до султанського палацу Топкапи, то мріяли там знімати цей серіал (насправді зйомки проходили у Криму. – Авт). І вже тоді ми побачили, що все те, що нас оточує – не таке яскраве, як здавалося, як ми собі це уявляли. Все вицвіло, кольори вже не такі насичені. Але що мене найбільше вразило у палаці, то це кімната з коштовностями Роксолани. Велика кількість діамантів, смарагдів і рубінів – оце дійсно унікально! Таких дорогоцінностей немає ні в кого у світі. І за величчю і владою, якою була наділена володарка трьох частин світу Роксолана, з нею ніхто не зрівняється.
Я теж маю характер. Я теж знаю собі ціну. Я б ставила перед собою мету не здаватися. Ніколи. Ні за яких обставин. Мені вистачило б власної жіночності – а у мене вона є, і це головна зброя жінок. Тому ми поборолися б. Це ж наша національна риса характеру: не здаватися за жодних обставин. Ми, українки, такі – горді і нескорені!
Не треба забувати, що культура виконує також і рятувальну місію, бо мистецтво як ніщо інше може відволікти від негативу, від тих реалій, які нас оточують. Цим ми, актори, власне, і займаємося
– Кажуть, що режисер – це скульптор, а актор – глина в руках того скульптора. Чи легко бути отакою «глиною», вгадувати бажання режисера – адже в актора може бути зовсім інше бачення ролі? І чи не хочеться часом помінятися місцями з режисером?
– Дуже часто хочеться, якщо не бачу режисера в якості скульптора. Інколи режисер трохи боїться мене, а буває, що довіряє мені «виліплювати» цю роль з того, що я там собі нафантазувала. От якраз такі довірливі стосунки на майданчику я дуже ціную, бо з них завжди щось гарне народжується. А коли режисер надто «ламає», то актор перестає вірити в себе – образно кажучи, у нього не виростають крила. Повинно бути навпаки: ми маємо знайти оці барви і цю розкутість на майданчику завдяки довірі одне до одного. Оце і є майстерність взаємостосунків у творчому процесі.
Раніше режисери дуже серйозно працювали з акторами. Коли я тільки починала, було так: якщо це драматична сцена і там потрібно було плакати, актор просив тиші на майданчику. Адже крупний план, сльози – це дуже відповідальний момент. Тоді актор відчував трепетне ставлення режисера. А сьогодні, якщо ми знімаємо великий серіал, то все робиться так швидко, що тебе ніхто не налаштовує, на підготовку немає часу. Звучить команда: «Мотор. Камера. Почали!». І все… І ти повинен сам за хвилину чи за кілька секунд налаштуватися на перехід від плачу до сміху і навпаки. Доводиться бути готовим повністю віддаватися роботі, а зйомки іноді тривають і по 20 годин на добу…
Сьогодні все йде конвеєром. Звичайно, коли ти працюєш у «повному метрі», коли сцену можеш знімати декілька дублів, коли режисер з тобою працює, а репетиції проходять заздалегідь – це зовсім інакший процес. Але про це поки що можна тільки мріяти. Та й країна наша сьогодні переживає нелегкі часи.
Не треба забувати, що культура виконує також і рятувальну місію, бо мистецтво як ніщо інше може відволікти від негативу, від тих реалій, які нас оточують. Цим ми, власне, і займаємося. Наше завдання – приїхати, показати хороші вистави. Люди ходять, на багатьох спектаклях – аншлаги.
Граємо і у визволених містах Донбасу. Я просто дивуюсь, як люди знаходять час і кошти, щоб відвідати наші вистави. Ми спеціально робимо квитки для цих міст недорогими. І діточки після спектаклю підходять і дарують квіточки. Без сліз про це неможливо говорити…
– Дві ваші книги уже вийшли: одна з кулінарними рецептами, інша – з рецептами краси. Третя книжка мала бути про вашу сім’ю — «Династія Сумських». На якому етапі зараз робота над цією книгою?
– Щиро дякую за інтерес до моїх літературних спроб – бо літературою це не назву…Щоправда, перші книги добре продалися. Вже пішов другий тираж. Власне, в них не тільки кулінарні рецепти й рецепти краси. Там є і мої спогади. Як виявилося, найбільше цікавляться саме таким форматом. Мої шанувальниці часто після вистав підходять з цими книгами і просять підписати їх. Кажуть: «Пані Олю, мені дуже допомогло те, що ви написали. Це наситило мене особливою енергією. Я змінила свою долю!». А одна жінка сказала: «Ви не повірите, я знайшла свою «половинку». Завдяки вашим порадам я змінила спосіб життя. Я схудла. Почала інакше харчуватись і поважати себе».
А я завжди казала, що немає некрасивих жінок. Є тільки ліниві, які не люблять себе. Жінка може бути прекрасною в будь-якому віці і у будь-якій ваговій категорії, і я наполягаю на цьому.
У книзі про рецепти краси дуже багато психологічних рецептів і наших суто жіночих секретів, які допомагають жінкам знайти себе. Дійсно, у цьому світі можна розгубитися і втратити джерело енергії. Тож я завжди спілкуюся з людьми, намагаюся бути відкритою до кожного. Старша донечка робить мені зауваження з цього приводу, каже: «Так не можна…». Але мені і у Фейсбуку пишуть, і сотні СМС приходять, і наживо я багато спілкуюся. Люди питають порад, просять про допомогу. Звісно, я не можу всім дати відповідь. Але на те, що торкається мого серця, я знаходжу час відповісти.
А от книгу спогадів «Династія Сумських» ми хотіли б написати разом з Наталочкою (сестра Ольги, не менш відома акторка. – Авт.). Цю книгу ми збираємося випустити перш за все для поціновувачів нашої родини, оскільки наша акторська династія – одна з найвідоміших, і нам є що розказати. Хотілося б, щоб там було багато фотографій. У нашій родині понад 40 сімейних фотоальбомів, які створював мій тато, народний артист України В’ячеслав Сумський. Там дуже багато цікавих фотографій різних періодів. Є фото і з театру імені Марії Заньковецької, і з театру імені Щорса, де батьки пропрацювали 15 років. Вони зіграли там найяскравіші ролі. А потім був і полтавський театр, і театр імені Франка, де батько пропрацював десять років… Ну і наш власний творчий шлях – хотілося б це якось об’єднати.
У нас є дуже багато надзвичайно цікавих історій – і байки акторські, і дуже зворушливі розповіді. Всі вони мають увійти в цю книгу.
Я завжди казала, що немає некрасивих жінок. Є тільки ліниві, які не люблять себе. Жінка може бути прекрасною в будь-якому віці, і я наполягаю на цьому
– Не секрет, що ви смачно готуєте. А є якась улюблена страва?
– Завжди кажу своїм прихильникам кулінарного жанру: якщо дівчина навчилася варити борщ, то все – вона вже готова вийти заміж! От так ми жартуємо. Але в цьому є сенс. Чоловіки цінують дівчат, які вміють готувати. А більшість дівчат сьогодні виховуються гаджетами. Батьки про них забувають і не звертають уваги ані на зовнішній вигляд дочки, ані на те, що вона мала б чогось навчитися. У хороших родинах жінки завжди вміли готувати і бути господинями. Зараз дівчат, які вміють щось робити своїми руками, дуже мало. Я коли бачу таких, то аж серце мліє. Більшість хоче за короткий час досягти багато чого і при цьому нічого в це не вкласти. Усі мріють стати моделями, зірками, артистами, співаками. А от про ремесло забувають.
Колись усі дівчата вміли готувати, вишивати і навіть майструвати. Потрібно повертатися до свого коріння. Я зростала саме в такій атмосфері. Моя бабуся по татовій лінії була за професією… різником. Ви можете собі уявити? Але кулінарні здібності передалися мені саме від неї – від Параски Сидорівни. Бабуся варила чудові борщі, навчила мене готувати пиріжки з вишнями – та що завгодно!
Я – головний кулінар у родині. Якщо планується якась урочистість, бенкет чи день народження – то всім керую я. Сьогодні вже менше часу витрачається на це, все робиться в ресторанах. А от колись збиралися великі родинні застілля. Боже, що то було за щастя! Сідаєш до столу, який сама накрила, а перед тим ще й своїми руцями це все зробиш. Голубчики начиниш ось такі малесенькі – я ними колись Борисюка причарувала. Голубці мої скуштував – і пропав. (Посміхається своєю фірмовою посмішкою. – Авт). Зрозумів, що знайшов ту, яку шукав.
Ну, а як же ще? Дівчина має смачно готувати. Хіба це діло, коли дівчина безрука, нічого не вміє? Коли вона народить, а грудьми годувати не хоче, зварити нічого не хоче і замовляє їжу з ресторанів… Це все несправжнє і нетривале. Такі сім’ї руйнуються. Багато дівчат шукають свого мільйонера. Вони не здатні зараз любити просто так – і це страшна проблема сьогодення! Люди паруються не за почуттям, а за розрахунком.
У нашій родині так складається, що жінки знаходять своїх коханих, і це велике щастя.
Найбільше ціную в чоловікові фізичну і духовну близькість. Не уявляю, як дівчата можуть жити за розрахунком. Це найстрашніші тортури. Я радила б не шукати коханих аж десь за кордоном, а подивитися на наших красенів-українців. Вони – найкращі на світі. Просто потрібно повірити в них і окрилити, тоді вони можуть і гори звернути.
– А чи є у вас якесь особливе заняття «для душі»?
– У мене вдома три швейні машинки: дві мої, раритетні, а одна – сенсорна, її подарували друзі. Буває, відкрию, погладжу її – і закрию. І думаю, коли ж це я вже сяду за неї. У мене дуже багато раритетних тканин. Я їх уже навіть не купую, бо немає де складати.
Усе, чим я займаюся, – все мені дуже близьке і надихає.
Захоплення Борисюка – гітари, апаратура. Навіть не контролюю цей процес, тому що у чоловіка має бути своє захоплення і власна територія свободи, на яку не можна посягати. Тоді він почувається більш-менш незалежним. Так повинно бути у родині. І у мене ж має бути якась своя територія. Але на всі ці хобі катастрофічно не вистачає часу, хіба що іноді можу щось малювати. Мрію про свою колекцію українського одягу. Я велика шанувальниця українських ґерданів і намист. Віталік про це знає. Кажу йому: «Не купуй мені ніяких дорогоцінностей!». А от від ґерданчика не відмовлюся. І я дуже тішуся, що осучаснений український одяг настільки популярний. Мрію про власне ательє. Можливо, при своєму шаленому ритмі знайду якось час і помічників, які втілять цю мрію в життя.
А шиттям я займалася всерйоз. Сама навчилась. Обшивала всю родину. Коли зараз беру до рук ці речі – а серед них є і пальто, і сукні, – то аж не вірю, що це все моїми руками зшито. Я дуже прискіплива до деталей, тому, якщо буду робити свою колекцію, то цей процес контролюватиму надзвичайно пильно. До речі, старша донька сварить мене, щоб я від слів переходила до діла. Але коли все встигнути? У мене небагато помічників. І принцип такий: хочеш зробити добре – зроби це сам. От і роблю все сама. Сама собі режисер, стиліст, іміджмейкер, агент, прес-аташе, перукар…
Інколи ти шукаєш зерно ролі, звертаєшся до Всевишнього і до янгола-охоронця, щоб знайти його, тому що як актор маєш бути відповідальним за цей процес і передати глядачеві всю глибину образу, щоб глядач повірив тобі
– Ви власноруч збираєте і сушите трави. Чи є якась улюблена травичка?
– До трав дуже трепетно ставлюся. Я їх навіть у Польщі збирала – там я знімаюся у серіалі «Блондинка», невдовзі вже четвертий сезон буде. Коли знімали попередні серії під Варшавою, розташувалися в полях. Видалося якось кілька вільних годин, думаю: піду-но назбираю кропивки, любистку, тмину. Розбираюсь у травах добре – це передалося від моєї бабуні Олі, маминої мами, на честь котрої я була названа. І от я назбирала тих трав, насушила і везу до Києва. А поляки на митниці питають: «А що то є?». Не очікували таке побачити…
– Чи вдається відпочити з таким шаленим графіком? І який відпочинок більше до душі?
– Спостерігаю дивне відчуття, коли їду кудись на відпочинок. Коли потрапляю в зону all inclusive – мене це так гнітить. Не можу витримати там більше трьох днів. Більше люблю активний відпочинок. Побачити всю красу країн, де ще не була – це моя мрія! Іноді відпочиваю під час гастролей, коли їжджу по нашій країні. І я вам скажу, що у кожному містечку можна створити район, де буде дуже затишно. Як казав Вольтер: «Треба обробляти свій сад».
Нам з Віталіком ця тема дуже близька, тому що ми покохали одне одного, коли грали у мюзиклі «Кандид» за Вольтером. Лейтмотив цього твору – знайти свій район у тому містечку, де ти живеш, полюбити його і створити чудові умови для життя.
Я от подорожую по Польщі і бачу: там немає такої розрухи, як у нас. Просто все залежить від людей, які керують на місцях, від їхнього ставлення до самих себе. Моя душа болить за те, як живуть сьогодні наші українці. А ми ж можемо жити краще!
– Ваша молодша доця гарно малює, співає, має ще багато різних інтересів. А що їй зараз найбільше до душі?
– Анечка – дуже зайнята дівчинка. Займається у художньому гуртку і гуртку бісероплетіння. Уже рік навчається в школі гімнастики Ірини Дерюгіної. Важкувато. Але коли Аня чимось захоплюється, відразу бачить себе на п’єдесталі пошани, з медалями і почестями. А я їй кажу: «Ти зрозумій – це ж величезна праця. Так що поки що просто позаймайся, а з часом подивишся». Ще Аня ходить на хор. Їй це дуже подобається. Вони вже гастролюють по країні, а нещодавно в Італію їздили.
Максимально завантажуємо Аню, розвиваючи її творчий потенціал. Хочеться, щоб вона менше часу проводила за комп’ютером.
– Старша дочка Антоніна вже працює у театрі ім. Вахтангова після закінчення Щукінського театрального училища. Чи часто бачите її?
– У неї напружений графік. Репетиції і вистави, є вже цікаві ролі у кіно. У Києві дочка буває вкрай рідко…
У Щукінському дуже високий рівень професійної підготовки. Суворі правила. У «мильних» історіях зніматися не можна, та й взагалі перші два роки ніде не можна було зніматися без дозволу педагога. І це правильно – студенти повинні отримати хороший акторський вишкіл. Правда, Тоні вдалося знятися в епізоді в картині Тодоровського і в кількох серіалах.
Звичайно, я хочу, щоб у дочки акторське життя склалося вдаліше, ніж у мене. Але тепер все залежить від її завзяття, віри в себе, від уміння прислухатися до своєї інтуїції. Сподіваюся, доля буде прихильною до неї.
Ольга Сумська: біографія і кінокар’єра
Акторка Ольга В’ячеславівна Сумська народилась у відомій акторській родині Сумських. Має старшу сестру — Наталію Сумську. Народна артистка України, акторка і телеведуча. Вперше на сцену вийшла в п’ятирічному віці. У 1987 р. закінчила акторський факультет Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (майстерня Н. Н. Рушковського). У 1988–2006 рр. працювала акторкою в київському Театрі російської драми імені Лесі Українки.
Першим чоловіком Ольги Сумської був актор Євген Паперний. У 1990 р. їхній шлюб розпався. Від шлюбу з Паперним Ольга Сумська має дочку Антоніну (нар. 1 червня 1990 р.).
З нинішнім чоловіком — актором Віталієм Борисюком актриса виховує доньку Ганну.
Зніматися в кіно почала ще в студентські роки. Перший фільм, у якому вона зіграла — «Вечори на хуторі поблизу Диканьки» (1983 р.). Велику популярність Ользі Сумській принесла роль Роксолани в однойменному серіалі.
Знялася більш ніж у 70 кінострічках і телепроектах.
У 2006 р. балотувалася в депутати Київради (третім номером у списку блоку «Київ — європейська столиця») і на пост мера Києва (самовисуванцем).
Автор: Артем ФЛЯЖНІКОВ
