Ляпас по-паризьки, або перший поділ України

Через добу після повернення з Парижа, Петро Порошенко почав активно розповідати, про що, власне, там говорив із Путіним, Меркель та Олландом. Ось тільки враження склалось таке, що дізнатись правду, послухавши Порошенка, — неможливо.

А все тому, що відразу після зустрічі і Меркель, і Олланд казали зовсім інше.

І те, що можна було почути з їхніх вуст, неприємно різало вухо, різко дисонувало з усім тим, що раніше говорили високопоставлені керівники України — і Порошенко, і Клімкін, і Луценко.

Для прикладу, ось що сказала одразу після закінчення зустрічі німецький канцлер Ангела Меркель: “Сьогодні ми обговорювали дуже складні проблеми — коли настане амністія, набуде чинності закон про особливий статус, який має бути згаданий у Конституції України, і домовилися про послідовність втілення цих кроків«.

Французький президент Франсуа Олланд потрактував паризькі домовленості так: “Вибори повинні відбутися, і особливий статус буде застосовано на день виборів — спочатку на тимчасовій основі, а потім і на постійній — після того, як результати виборів будуть підтверджені міжнародними організаціями. Тоді настане черга останнього етапу — повернення територіальної цілісності України, тобто повернення Україні повного контролю над своїм кордоном і виведення іноземних збройних формувань з її території”.

Себто казав Порошенко, що ніякого «особливого статусу для Донбасу» в Конституції не буде, а насправді буде. Меркель та Олланд вживають у своїх заявах саме таке формулювання. “Особливий статус Донбасу повинен бути закріплений в Конституції України”, — зазначила пані Меркель.

Переконував Порошенко, що вибори на Донбасі відбудуться лише після встановлення Україною контролю над кордоном — і знову неправда: Олланд чітко дав зрозуміти, що все буде навпаки.

Луценко стверджував, що ніякої амністії сепаратистам не буде — лукавив. Тепер, згідно із паризьким планом, — буде.

А якщо сюди додати те, що у виборах на Донбасі проукраїнські переселенці участь взяти не зможуть, а про Крим Меркель узагалі не згадувала у контексті територіальної цілісності України, то картина стає абсолютно довершеною.

Путін домігся того, чого хотів. Європа наближається до того, чого прагне, — зняття з Росії санкцій і відновлення повноцінної торгівлі з нею.

А що дістала Україна? Дипломатичний ляпас із далекосяжними наслідками. Паризьку ганьбу. План такого собі поділу країни на сфери впливу між великими геополітичними гравцями.

І найімовірніше, що спроба Порошенка протягти через парламент шкідливі для країни спецзакони закінчиться щонайменш для Порошенка ще драматичніше, ніж друге голосування за зміни до Конституції.

Порошенко впевнено йде до краю прірви — із таким завзяттям, пояснення якому знайти годі.

І якщо він не встигне туди потрапити до кінця 2015-го, Путін і про це подбав.

Ще недавно Президент Порошенко наголошував: усі пункти мирних домовленостей мають бути виконані до кінця цього року, продовження “мінського процесу” у 2016 році не буде. Тепер Франсуа Олланд стверджує: “Виконання угод про врегулювання ситуації на Донбасі, підписаних у лютому 2015 року, не буде закінчено до 31 грудня і продовжиться у 2016 році”…

Чому Порошенко і Україна потрапили у таку двозначну ситуацію?

Газета «Експрес» спробувала з’ясувати це у розмові з головою правління “Майдану закордонних справ” Богданом Яременком та виконавчим директором Міжнародного фонду “Відродження” Євгеном Бистрицьким.

— Досі керівництво держави запевняло, що вибори на Донбасі відбудуться лише після роззброєння незаконних військових формувань і встановлення контролю над кордоном. Тепер, як бачимо, спершу йдеться про вибори, а вже потім про виведення російських військ і контроль над кордоном. Як це розуміти?

Б. Яременко: — Насправді весь час Петро Порошенко казав нам напівправду. Адже ще у Мінську він підтримав таку черговість кроків, коли давав свою згоду на Мінські домовленості, зокрема на документ під назвою “Комплекс заходів на виконання Мінських домовленостей”, підписаний ще у лютому цього року. Українська влада видає бажане за дійсне. Спершу погоджується на невигідні умови, а потім інформаційно-пропагандистським шляхом намагається переконати своїх громадян у тому, що підписала щось інше. Це,
грубо кажучи, дуже неякісний вид дипломатії та спосіб політичної поведінки.

Наразі дати спецвиборів на Донбасі ми не знаємо. Певна послідовність кроків для їх проведення виписана: закони про вибори та амністію, особливий статус, амністія, вибори. Але вона для України абсолютно невигідна. Адже вибори відбуватимуться без фактичної присутності української влади, української правоохоронної системи і до повернення Україні контролю над
кордоном. За цих умов згода Росії на присутність чи участь у виборах політичних партій та українських ЗМІ є нічим іншим, як насмішкою. Ніхто не зможе гарантувати їм безпеку та права. Роль і функції української влади під час виборів планують покласти на ОБСЄ. Та навряд чи можна говорити про спроможність ОБСЄ провести вибори з одночасним встановленням контролю за кордоном…

Є. Бистрицький: — А які в нас альтернативи? Як нам нині домогтися виведення російських військ й техніки з Донбасу до виборів і взяти наш кордон “на замок”? З ким ми можемо проводити такі переговори? З Путіним? Він не погодиться. З Меркель та Олландом? Вони не погоджуються. Точніше, бачать процес роззброєння бойовиків одночасним із виборами та встановленням адекватної місцевої влади на основі цих виборів.

На зустрічі у Парижі сторони домовилися про те, що має бути ухвалений спеціальний закон про вибори на Донбасі. Очевидно, що через парламент пропустити закон, який би не враховував усіх технічно-військових складнощів, буде неможливо. Має бути закон, який враховує проблеми невідведення військ, неповного роззброєння або нероззброєння і незакритого кордону. Але маємо взяти до уваги й таку річ. Якщо вибори не будуть достатньо чесними і вільними, їх не визнають міжнародні організації, що масово надішлють на Донбас спостерігачів. Понад те, тоді санкції проти Росії можуть бути посилені.

— Не до кінця зрозумілим залишається питання амністії. Українська влада говорила про те, що амністія не поширюватиметься на скандальних представників “ДНР” та “ЛНР” і на тих, хто скоював на окупованій території вбивства чи інші важкі злочини. Тепер говорять про імунітет для кандидатів на виборах у самопроголошених “республіках”…

Є. Бистрицький: — І міністр закордонних справ Клімкін, і заступник глави Адміністрації Президента Єлисєєв пояснили, що не буде тотальної амністії для всіх. Будь-який представник нині окупованих територій Донбасу перед тим, як висунути свою кандидатуру на місцеві вибори, має бути амністований, згідно з українським законодавством, тобто мусить звернутися до українського суду. Амністія — юридичний процес, а не політичний.

Б. Яременко: — У Парижі домовилися про потребу розробити спеціальний закон про вибори на Донбасі, який врегулює всі ці питання. Поки що достеменно не відомо, якими будуть вимоги до кандидатів. Це питання майбутньої політичної згоди, зокрема й у парламенті України.

Але якщо говорити про загальні підходи до амністії, то пункт 5 “Комплексу заходів на виконання Мінських домовленостей” каже, що амністія має бути надана всім особам, причетним до подій на території деяких районів Донецької та Луганської областей. У цьому документі не виокремлено ніяких категорій осіб, залежно від типу злочинів, які вони скоїли. Тобто йдеться про загальну амністію або звільнення від відбуття покарання для всіх учасників
подій на Донбасі.

— Порошенко постійно наголошує на тому, що про ніякий “особливий статус” для Донбасу не йдеться. Меркель же каже, що “особливий статус” має бути закріплений у нашій Конституції…

Є. Бистрицький: — Зверніть увагу: особливе самоврядування на Донбасі, згідно з ухваленим законом, має діяти тільки три роки, починаючи з вересня 2014 року. Залишилось уже менш як два роки. Крім того, не забуваймо, що цей закон можна змінювати, удосконалювати аж до невпізнаваності.

Б. Яременко: — У цьому випадку також ідеться про довільне трактування Порошенком того, що він від імені України підписав. Потреба надання окремих повноважень (яких наразі не мають інші регіони!) деяким районам Донецької та Луганської областей передбачена згаданим уже “Комплексом заходів на виконання Мінських домовленостей”. Про це говорили-писали уже давно, буквально з першого дня після укладення такого документа. Але
українська влада вдавала, що нічого такого немає. Тепер усі хором — і Російська Федерація, і Німеччина та Франція —  нагадали, що потрібно виконувати те, що підписано. І йдеться про особливий статус саме на постійній основі. У цій ситуації в Порошенка невеликий вибір…

— Як ми розуміємо, виконання Мінських домовленостей, попри
протилежні заяви Порошенка, може бути продовжено у 2016 році. Це
для України плюс чи мінус?

Б. Яременко: — Звичайно, мінус. Тому що йдеться про реалізацію дуже невигідного для України сценарію — надання особливих повноважень Донбасу, що може призвести до серйозного громадянського протистояння в Україні. Політична частина Мінських домовленостей фактично виводить ситуацію із категорії “збройна агресія Росії проти України” і переводить у “внутрішній конфлікт”. Але Президент Порошенко демонструє невміння
противитися волі партнерів, запропонувати альтернативи, які були б зрозумілі українському народу та міжнародній спільноті й прийнятні для них. Він сам себе загнав у кут, коли мусить порушувати дане слово і змінювати свою позицію.

Питання пролонгації виконання Мінських домовленостей наразі не узгоджене. Воно прозвучало на рівні висловлення загального розуміння процесу. Але ж ми усвідомлюємо: для того, щоб підготувати вибори, потрібно два-три місяці. Отже, нам вже бракує часу для того, щоб до кінця року внести зміни до законодавства, до Конституції, провести вибори, виконати все те, на що Порошенко погодився у Мінських домовленостях.

Є. Бистрицький: — Так, продовження виконання Мінських домовленостей — мінус для Порошенка, тому що це фактично суперечить його підходу. Але водночас плюс для України. Тому що доти, доки Мінські домовленості не буде виконано, зберігатимуться санкції проти Росії. Тобто залишається важіль, за допомогою якого західні країни можуть впливати на політику Путіна.

— Багато хто звернув увагу на фразу Ангели Меркель після паризької зустрічі про те, що наразі не йдеться про відновлення суверенітету над Кримом. Як слід сприймати таку заяву?

Є. Бистрицький: — Насправді Крим завжди був за дужками Мінських домовленостей. Це не означає, що Захід готовий забути про нього. Ні, він ніколи не визнає його російським. Ті, хто говорить, що Крим здають, міркують поквапливо. Меркель просто пояснила, що на цих переговорах про Крим не йшлося. Спершу треба дати раду з Донбасом. Наступним кроком може бути Крим.

Б. Яременко: — Так, але треба звернути увагу на одну важливу річ. Серйозні санкції проти Росії, зокрема секторальні, Захід запровадив саме через війну на Донбасі. І вже можна передбачити, що після того, як ЄС і США дійдуть висновку, що Мінські домовленості реалізовано й війну на Донбасі зупинено, причин для санкцій уже не буде.

На жаль, українська сторона поки що не домоглася того, щоб об’єднати два пакети санкцій — через Крим і війну на Донбасі — в один пакет. Це дуже важливе завдання. Як виглядає, українська дипломатія над ним не працює. І взагалі, як на мене, Порошенко має хибне уявлення про те, що після виконання Мінських домовленостей санкції проти Росії збережуться. Насправді санкції буде скасовано. І ми позбудемося єдиного інструменту тиску на Москву.

Натомість не здобудемо нічого. Ми повернемо територію, яку змушені будемо фінансувати, не маючи тих грошей, і яку не зможемо утримувати політично. Саме тому Росія погоджується на Мінські домовленості. Вона розуміє, що це спосіб політичного руйнування України. Українська ж сторона погоджується на “мінський процес”, тому що надзвичайно залежна фінансово від Заходу.

— Як у такій ситуації бути?

Є. Бистрицький: — Емоційні альтернативи, що їх пропонують деякі українські політики і представники громадськості, як-от “війна до переможного кінця” або ж “треба відділяти від України ті безнадійні регіони”, як на мене, не є перспективними. Це означає втратити цілісність України. Не варто і заморожувати ситуацію у стані “ні війни, ні миру”. Тому що тоді матимемо ракову пухлину, яка роз’їдатиме Україну.

Б. Яременко: — Ми взагалі не повинні думати про реалізацію політичної частини Мінських домовленостей. Вони для нас були інструментом припинення вогню. На цьому треба зупинитися. Домігшись бажаного, ми мали б запропонувати альтернативний план, який би давав змогу нам уникнути негативних сценаріїв, що розколюють українське суспільство, сіють недовіру регіонів до центру, недовіру між регіонами, недовіру між населенням певних регіонів… Сценаріїв, котрі нададуть легітимний статус бойовикам, котрі воювали проти України. Це той сценарій, який веде до громадянської війни, і якого ми повинні уникнути. На цьому етапі ми досягли свого. Виглядає на те, що тенденція до деескалації конфлікту посилюватиметься, і з часом вдасться встановити більш-менш стале перемир’я на Донбасі. Йти далі Україні невигідно.

Треба мати альтернативну стратегію. Але такого бачення в нашої влади немає. Вона бачить лише факт фінансової залежності від Заходу і погоджується на те, щоб іти у фарватері політики великих держав. Замість того щоб обстоювати інтереси свого народу.

Наталія ВАСЮНЕЦЬ, газета «Експрес»