Онук Степана Бандери — про стратегічну помилку Кремля, українців у парламенті Канади та спілкування з бійцями АТО
Його звати так само, як і легендарного діда, — Степан Бандера. Хоча близькі та друзі кличуть простіше — Стефком. Онук лідера українських націоналістів живе за океаном — у канадському Торонто. І, звичайно ж, уважно стежить за всіма подіями в Україні. Не тільки в силу своєї професії (Бандера-молодший працює на телебаченні), але й за покликом серця (перепрошую за пафос)…
— Пане Степане, у Канаді, як і в Україні, не так давно відбулися вибори. За їх підсумками до парламенту, якщо не помиляюся, пройшло 10 чи й більше українців?
— Так. Цікаво, що серед них є і депутати попередніх скликань, але раніше вони не афішували свою українськість. Тепер же, коли Україна на устах усього світу, ці люди, навпаки, сміливо ідентифікують себе з українцями. До слова, для нас асиміляція завжди була однією із серйозних проблем. Так, за даними Канадської комісії мультикультурності, українці — якраз одна з тих націй, яка найшвидше піддається цьому процесові. Наші люди схильні до шлюбу поза своєю етнічною групою й уже через покоління втрачають рідну мову. На жаль… Тож я думаю, українська кров насправді тече у жилах більш ніж 10 парламентарів.
Безумовно, у ході виборчої кампанії зачіпали питання, пов’язані з Росією. Причому іноді їх порушували доволі жорстко. Скажімо, лунали обіцянки кандидатів нарешті від’єднати московські банки від системи SWIFT, розширити санкційний список російських олігархів, а ще підтримати надання оборонної зброї Україні та визнати «ДНР» і «ЛНР» терористичними організаціями… Такі ідеї
підтримує й лідер Ліберальної партії Джастін Трюдо, який став тепер прем’єр-міністром Канади. Цілком зрозуміло, що ці погляди сформувалися не без впливу українців із його оточення. Тож будемо
сподіватися, що нова влада продовжить політику попередника — Стівена Гарпера, котрий був налаштований дуже антиросійськи.
— Канада брала участь і в навчанні українських солдатів, і в постачанні приладів нічного бачення та високочастотних радіостанцій, і в забезпеченні аптечками, і в доставці «швидких» для госпіталів. Тепер ось до Києва приїдуть хірурги — робити безплатні операції учасникам АТО…
— Це буде вже третя місія хірургів. Перші дві були профінансовані громадою і приватними донорами, а ця місія — урядом Канади. Її вартість — 1,2 мільйона канадських доларів. Не знаю, скільки це буде у гривнях, але наш долар не такий сильний, як американський. (Усміхається). Додам, що хірурги не тільки проведуть операції, а й влаштують тренування військових медиків у польових умовах. Потім вони залишать Центральному військовому шпиталю у Києві багато техніки, якої в Україні просто немає, для проведення операцій. Окрім цієї програми, є й інші — з протезування українських солдатів, надання їм та їхнім сім’ям психологічної підтримки, а також фінансової допомоги… Різних ініціатив дуже багато. Люди тут, у Канаді, живуть Україною: переживають, відстежують щодня новини і, звичайно ж, моляться.
— А вам доводилося спілкуватися з учасниками АТО?
— Так, я мав нагоду поговорити, власне, з тими хлопцями, які будуть пацієнтами канадської медичної місії. Знаєте, від спілкування з ними у мене виникло враження, що це дуже сильні люди. Вони мого віку — десь за 40 років, а все одно пішли воювати на схід. І повернулися «звідти» іншими. Це щось на кшталт феномена ветеранів Афганістану. Тоді були «афганці», а тепер — «атошники».
Що мене вразило: вони самоорганізувалися і стали самі по собі політичною силою, яка пішла на вибори. Причому розробили такі багатоходові плани: один іде на голову, другий, третій, четвертий — у раду. Тобто: якщо не пройде один, то пройдуть інші. Головне, що у цих хлопців є програма, яку вони хочуть втілити у життя і змінити країну на краще!
— Для вас було відкриттям, що серед українських солдатів — чимало російськомовних бійців?
— Абсолютно ні. Я ж свого часу 12 років прожив в Україні та зустрічав багато російськомовних українських патріотів. Не бачу в тому нічого дивного, це — реальність України. Говорити російською і бути українським патріотом — не суперечить одне одному!
— Пане Степане, як ви закінчили б речення: «Попри все, я вірю що…»?
— Це складно сформулювати, але… О’кей, може, так: я вірю, що нарешті в Україні завершилася Друга світова війна. Події останніх двох років нинішнє покоління відчуло на власній шкірі, тобто само
пережило війну. Це вже не історії дідів чи батьків. Українська нація має сучасну боротьбу, яка дуже чітко показує, «ху із ху». Так, речі стали чорними й білими за ті останні два роки. І це є добре!
Не знаю, чи у Москві хтось над тим думав — Путін чи його оточення, але вони створили собі на багато десятиліть наперед ворогів. Тепер в Україні з’явилося ціле покоління, яке не буде ставитися до Росії позитивно. Це, думаю, прорахунок тактичний, а може, й стратегічний… Для української ж нації у довготривалій перспективі то, напевно, позитив. Адже тепер усі чітко бачать, як Москва ставиться до України та її незалежності. Одне слово, ілюзій стало менше!
Богдан БОНДАРЕНКО, газета «Експрес«, фото УНІАН
