У жовтні проурядовий телеведучий і оглядач Ардан Зентюрк дуже загострив існуючі в Туреччині теорії змови, — пише Європейська правда.
У газетній статті він висловив таке твердження: «Від моменту вступу Туреччини в НАТО в 1952 році країна перебуває під піклуванням НАТО/Пентагону, які не мають взагалі нічого спільного з ідеями Мустафи Кемаля Ататюрка». Десятиліттями кемалізм, за його словами, використовується лише як привід для послаблення Туреччини.
Цей текст є яскравою ілюстрацією політики президента Ердогана, бо демонструє гостру необхідність знаходження противника з метою привнести напруження в політику, яке потім знайде вихід у своїй власній країні. Після того як енергію всіх його турецьких конкурентів було вичерпано,
Ердогану знадобився новий ворог, і таким ворогом для нього, схоже, став увесь західний блок у сфері безпеки в цілому і НАТО зокрема.
Те, що президент Туреччини демонстративно відвертається від Північноатлантичного союзу, органічно вписується в його політичний порядок денний, націлений на посилення особистої влади і створення «націоналістичного блоку» напередодні президентських виборів, призначених на 3 листопада 2019 року.
Антиімперіалістичний популістський дискурс – необхідний, але недостатній засіб конструювання образу нового ворога в особі НАТО. Критичні настрої в Туреччині мають і геостратегічні причини.
У травні 2016 року відомий турецький морський воєначальник Нежат Таракчі, адмірал у відставці, зажадав негайного виходу своєї країни з військового крила НАТО. На думку Таракчі, включення енергетичної безпеки в концепцію НАТО на саміті в Лісабоні 2010 року, підтримка войовничої курдської сепаратистської організації РПК і кіпріотів-греків ставлять під загрозу зусилля щодо встановлення миру, так само як і інтереси самої Туреччини.
Після спроби перевороту 15 липня 2016 року Таракчі пішов іще далі і відтепер завзято проповідує думку про те, що ця спроба відбулася за мовчазного схвалення з боку НАТО, який до того ж незаконно надав захист і притулок турецьким офіцерам-прихильникам Ґюлена, котрі перебували на той час на штабній службі в Альянсі.
НАТО, США і європейські держави, стверджує далі Таракчі, підривають легітимність кордонів між Туреччиною і Сирією, Туреччиною та Іраном і відмовляють Туреччині в підтримці її боротьби проти тероризму. Оскільки оборонний блок західних держав під проводом Північноатлантичного союзу не дбає про потреби Туреччини в галузі безпеки, і таку точку зору поділяють багато інших генералів і чиновників вищого рангу у відставці, Анкарі слід розробити самостійне стратегічне бачення і покладатися на власні сили.
Криза у відносинах між Туреччиною і НАТО загострилася після спроби перевороту 2016 року.
Повільність і нерішучість Альянсу в питанні засудження путчистів розлютили турецький уряд. Відмова США видати можливого призвідника путчу Фетхуллаха Ґюлена ще більш загострила ситуацію, так само як і готовність країн-членів НАТО надати притулок багатьом імовірним членам мережі Ґюлена.
Ще одним аспектом, що підігріває нинішнє невдоволення, є громадянська війна в Сирії. Коли зросла небезпека того, що війна може з сусідньої країни поширитися на Туреччину, Анкара пішла на співпрацю з російськими військами, тоді як держави-члени НАТО вирішили підтримати і навчати курдських бійців в Іраку і Сирії.
До того ж ситуація в Сирії спричинила потребу в захисті турецького кордону потужними ракетними комплексами класу «земля-повітря». І хоча США, Німеччина, Нідерланди та Іспанія інформували з 2013 до 2016 року про позитивне ставлення до прохання Туреччини про надання системи ракетної оборони з метою захисту своєї території, Анкара, охоплена роздратуванням і розчаруванням, вирішила придбати російський ракетний комплекс С-400.
70,8% турецьких офіцерів в 2015 році все ще дотримувалися думки про те, що членство в НАТО вносить позитивний внесок в інституційну структуру армії. Про це свідчить опитування, проведене мною під час підготовки докторської дисертації на основі репрезентативної вибірки офіцерів усіх військових звань. За результатами опитування університету імені Кадира Хаса,
питома вага турецьких громадян, які висловилися за поглиблення співпраці з НАТО, минулого року склала 19,8%, а станом на липень 2017 року зменшилася до 7,5%.
З часу спроби перевороту суттєві опитування серед військових не проводилися, однак можна припустити, що пронатовські настрої серед офіцерського корпусу також істотно знизилися.
У Туреччині можна виділити принаймні три групи впливу, які налаштовують країну проти своїх західних союзників.
Перша група, яка знову нарощує вплив на турецьку громадськість і важливі з точки зору безпеки інститути – проросійські кемалісти, а також інші подібні до них ліво-націоналістські угруповання. Головним фігурантом тут є Робоча партія Догу Перінчека, переконаного прихильника Володимира Путіна.
Перінчека та інших політичних лідерів його партії, а також багатьох їхніх союзників у середовищі турецьких військових після судових процесів у справі організації Ергенекон і операції «Кувалда» в період з 2008 по 2010 рік було ув’язнено. Ці процеси сприяли тісній спайці між партією Перінчека і офіцерами у відставці, які були тоді заарештовані. Робоча партія і її союзники спробували зменшити вплив НАТО, проте дотримуються єдиної думки про те, що наразі не існує реальної можливості повного відділення від Альянсу.
Друга група – пантюркський рух – заперечує не тільки вплив НАТО, а й європейський, а також російський імперіалізм. Вона робить ставку на ідеї іредентизму, спрямовані на єднання етнічних тюрків у Центральній Азії під проводом Туреччини.
Так, наприклад, на думку пантюркського Інституту досліджень, Туреччина має відокремитися від НАТО і прагнути статусу нейтральної держави, щоб нарешті знайти можливість проводити політику, яка відповідає національним інтересам.
Третя дійова особа – президент Ердоган. Настрої, які він нагнітає, дуже залежать від його харизми політичного лідера і фігури батька вітчизни.
Він демонструє себе як людину, здатну вивести країну з кризи. Цей наратив нагадує часи турецької визвольної війни і тлумачить нинішні проблеми Туреччини після спроби перевороту в 2016 році як боротьбу проти західного імперіалізму.
Щоб утриматися в боротьбі за владу, Ердоган схилився в бік антизахідної риторики.
Тим самим він замовчує, що саме переговори про вступ до ЄС взагалі дали йому можливість реалізувати політику своєї партії за допомогою ослаблення старих вартових держави: військових, високопоставленої бюрократії і юстиції.
Що дійсно дивує, то це реакція або, точніше, відсутність реакції НАТО на тенденції в Туреччині.
Альянс міг би розрядити ситуацію і спробувати повернути Туреччину на вірний шлях, адже йдеться все-таки про надзвичайно важливого в геостратегічному відношенні партнері на східному фланзі цієї організації. Але поки що жодних ознак публічних дипломатичних зусиль немає.
Незрозуміло також, чому керівництво НАТО, виявляючи стратегічну короткозорість, мириться із зусиллями Кремля викликати структурну кризу всередині Альянсу, підштовхуючи Туреччину до зміни її традиційної геостратегічної орієнтації на НАТО.
І все ж дуже малоймовірно, що НАТО і Туреччина в майбутньому підуть різними шляхами.
Хоча уряд Туреччини намагається укласти стратегічні союзи з Росією, Катаром та Іраном, ці зусилля з високою ймовірністю не перейдуть у створення нових інститутів. Причина цього – стратегічна орієнтація турецьких інститутів безпеки, які лише з великими труднощами і високими витратами вдалося б інтегрувати в іншу систему військової співпраці, що робить відокремлення Туреччини від НАТО майже неможливим.
Та й з матеріальної точки зору ймовірність повного виходу дуже мала, бо переваги, які має Анкара з членства, явно перевищують мінуси. Адже Туреччина витрачає на це членство від 700 до 800 мільйонів доларів на рік, а отримує за це військову підтримку, вартість якої в рази вища.
Поки найгіршим сценарієм може стати широка дискусія в Туреччині про вихід з інтегрованої структури командування силами НАТО,
на кшталт того, що сталося у Франції за правління де Голля в 1967 році.
Втім, нові скандали можуть істотно змінити ці розклади. Яскравий приклад – новий удар по репутації союзу було завдано під час навчань НАТО в Норвегії. На них Ердоган і засновник республіки Ататюрк опинилися в списку «ворогів». У відповідь Ердоган відкликав усіх турецьких військовослужбовців з Ставангера.
Цим катастрофічним прорахунком у комунікації неодмінно скористаються антинатовські кола в Туреччині.
