Мародерство, постійна стрілянина і колони російської техніки. Таким згадує місяць окупації села Шестовиці Олександр. Чоловік був одним з тих, кому в перші дні повномасштабного наступу росії не вдалось виїхати з села неподалік Чернігова.

До війни тут жило не більше півтисячі мешканців. Менше 20 кілометрів від обласного центру, пише bihus.info.

“Тут завжди було зручно жити. Нехай дороги не надто рівні, але якщо готовий працювати завжди є варіант – вперед поїдеш в Чернігів потрапиш, назад – 95-та траса, а там міст через Десну і на Київ не так і далеко. Непогано. Так здавалось до війни. Ця ж ж “зручність” зіграла з нами злий жарт, коли 28-го у село заїхала техніка росіян”, – згадує чоловік.

Шестовичани розповідають, місцева тероборона розуміла – втримати село своїми силами не вдастся. Не вистачило б ні людей, ні озброєння. Тож прийняли рішення відійти до Чернігова.

“Можливо це їх і врятувало. А може й нас”, – каже Олександр. “Вночі ми тільки й бачили техніку, яка з гуркотом проїжджала по селу. Котились з боку Михайло-Коцюбинського. Це село тут недалеко. Опору, стрілянин з нашого боку не було, от мабуть тому і не надто відкривали вогонь по нам. Так, постріляли для остраху понад хатами з кулеметів. Гірше почалось далі”. 

І якщо обстрілювали село не дуже активно, то мародерили російські військові все без розбору. У перші ж дні розграбували пару місцевих магазинчиків, ломились до людей, вимагаючи провізію, техніку, одяг.

Зауважимо, що мародерство є порушенням Четвертої Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі, що у 1991 році була ратифікована Україною.

“Виглядало це дико, хоча за місяць, поки село було в окупації, ми вже до того звикли”, – каже староста села Сергій Медведєв. “Забирали все підряд – мобілки, чайники, мікрохвильовки, одяг, ковдри. Ну і їжу, сигарети, алкоголь. Це в першу чергу. Злились найбільше, якщо не знаходили, що випити. При тому, що позаймали хати по периметру села, поставили там техніку, тож мали б розуміти, що брати якісь запаси у нас просто немає звідки”. 

В середині березня, коли росіяни вже “освоїлись” та почали розрізняти, хто місцевий, мешканкам Шестовиці вдавалось кілька разів діставати з сусідніх сіл гуманітарну допомогу – трохи їжі та медикаментів. Чоловіків випускали лише за водою та й то засвітла.

Олександр згадує: “Як тільки сіріє – до хати, поближче до погріба, про всяк випадок. Так і жили. А потім по позиціях росіян почали крити наші військові. І тут з одного боку страшно – вони ж свою техніку просто поміж будинків ставили, а з іншого – як не вийдеш наступного дня на вулицю, так нові розбиті танки чи “Смерчі”. Правда вони теж це просікли, що ЗСУ б’є точно і за кілька днів відвели важке озброєння ближче до лісу. Це якраз на свято було, на 8-ме березня. Привітали наші так би мовити”.

За словами чоловіка ставлення до місцевих у росіян було різним. Точніше самі військові були різними, хтось більш жорстокий, хтось менш. До катувань, як по сусідніх селах, на щастя, тут не доходило, однак огріти прикладом по голові чи розстріляти заради власної розваги авто, а то й хату, могли без проблем.

“Тезку мого, теж Саша звали, досі не знайшли. Ми не так щоб дуже прям знайомі були, та все ж, односельчани. Пішла серед росіян в один день хвиля, що хтось з місцевих коригує вогонь української артилерії. Дуже вже наші добре по ним гатили. І все, зник Сашко, як і не було. Не знаю, чи то вбили, чи то десь вивезли”, – згадує чоловік.

Значно постраждала від “присутності” росіян ферма місцевого підприємства “Лан”. Окупанти зайняли її та облаштували там свій штаб. Син власниці Сергій Лугина, коментуючи період окупації розповідав – після виходу російських військ стало ясно, що після себе вони лишили лиш заміновані і розграбовані території.

Вже після деокупації сапери будуть збирати тонни небезпечних знахідок, визнаючи – роботи тут на роки.

А поки ж  Сергій розповідає: “Фактично уся техніка стояла розібрана. Причому по-варварськи, виривали деталі просто “з м’ясом”. Видавалось, що вони й самі не знали, що беруть і брали аби хоч щось вкрасти. Те, що не могли потягнути з собою – спалювали. Те, що приміщення лишились відносно цілими, видається мені щасливою випадковістю. Ми навіть змогли засадити нашу землю. Хоча це й зараз дуже небезпечно – на полях ще купа “сюрпризів” у вигляді мін”.

На відміну від приміщень ферми, вулицю Колективну розносили на цеглу та каміння з обох боків. Техніка окупантів там засіла мало не під дахами хат, тож ЗСУ нічого не залишалось, як накрити артилерійським вогнем, в тому числі й будинки мирних мешканців. На щастя, місцеві розуміли, що й до чого, тож перебиратися до друзів та родичів, якщо у двір заїжджав танк чи БМП росіян.

“Ми спочатку думали, що нас омине. Будинок фактично на краю вулиці. Рашисти на своїх “механізмах” до нас не заїжджали, однак коли почали відступати під натиском вогню від українських воїнів, без розбору їхали просто через хати. Зачепили й наш будинок, по суті завалили одну зі стін. А потім стріляли крізь другу. Коротше, тільки місце і лишилось там”, – ділиться спогадами Оксана. І додає: “Та хата – то дрібниці. “На підвал”, як сусідів, нас не тягали. Чоловікові ребра зламали правда, отримав прикладом, коли ввечері воду ніс додому і не мав при собі курити для російського патруля. Та все ж цей місяць в окупації показав, що ми можемо вистояти. Можемо і обов’язково вистоїмо. Бо це наша земля і наша країна. А вона вже точно у нас одна“.

Староста села Сергій Медведєв наголошує – почали відновлювати частково поруйновані оселі односельчан. Допомагають у тому і мешканці, що пережили окупацію і ті, що лише нещодавно повернулись до рідних домівок. А от ті будинки від яких лишились тільки стіни чекатимуть до завершення війни.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.