Як канадійка дізналась правду про Голодомор і Україну 1930-х

0

У світі широко дізнались про Голодомор через десятиліття після трагедії. З кількох причин: по-перше, радянська пропаганда подавала інформацію вибірково, закриваючи доступ до повної картини. По-друге, зачаровані комуністичним експериментом західні інтелектуали часто воліли закривати очі негативній інформації про країну Рад. А по-третє, акредитовані в Москві іноземні журналісти приїжджали зазвичай ненадовго й не знали місцевих мов, – пише Інсайдер.

Але були й винятки. Уже навесні 1933-го десятки тисяч людей у Канаді, Великій Британії та США знали про український голод. Завдяки журналістці Реї Клейман, яка восени 1932-го разом із двома американками проїхала автомобілем близько восьми тисячі кілометрів від Москви до Тбілісі. Як їй це вдалось і що вона побачила дорогою?

Невгамовна канадійка

Життя Реї Клайман від початку було непростим. Народжена в Польщі 1904-го року, в дворічному віці вона з родиною переїхала до Канади. У п’ять років (за іншими свідченнями — в три) вона потрапила під автівку, внаслідок чого дівчинці ампутували частину ноги. Коли Реї виповнилось шість, у сім’ї помер батько. З 11-річного віку вона мусила працювати на заводі, поєднуючи роботу з вечірньою школою та курсами підприємництва. У 22 роки Клейман їде до Нью-Йорка, де працює помічницею психоаналітика. За рік кораблем вирушає до Лондона, далі в Париж. Дівчина мріє працювати журналісткою, але все ніяк не  складається. Відтак у грудні 1928-го з усього лиш 15 фунтами стерлінгів у кишені вона відправляється потягом до Москви, до якої тоді була прикута увага більшості великих світових видань. Це було повною авантюрою: Рея не знала російської, не мала в Москві ані друзів, ані працедавців. Незнайомець на вокзалі привів її до готелю, де з дружиною жив кореспондент газети Chicago Daily News. Першу ніч вона спала у їхній ванній кімнаті. За кілька днів влаштувалась асистенткою московського кореспондента The New York Times. Він навчає її писати, і за менш ніж рік Клейман стає кореспонденткою канадської газети Toronto Evening Telegram та британської London Daily Express.

Першу ніч спала у ванній кімнаті. За кілька днів влаштувалась асистенткою московського кореспондента The New York Times

Спершу Рея, як чимало тогочасних журналістів, була зачарована радянським проектом. Однак вона поставила собі за мету глибше пізнати комуністичне життя, і за кілька років її ідеалістична пелена спадає. Жінка оселяється в комунальній квартирі разом із росіянами й на собі відчуває всі побутові проблеми, які “народна” держава й не думала вирішити. Вона закохується в місцевого хлопця, якого невдовзі звинувачують у фінансових махінаціях і відправляють у табори на Далекій Півночі. Що робить Клейман? Відправляється на північ також — із метою дослідити й описати життя радянських в’язнів.

Коли жінка повертається назад, у Москві вже шукають привід депортувати з Радянського союзу надто самостійну журналістку. Рея ж влаштовує ще одну авантюру. Вона дізнається, що двоє американок, мандруючи автомобілем Європою, доїхали до Москви, і вмовляє їх податись на південь — через Харків до Тбілісі (тоді ще Тифлісу). Своє бажання пояснює так: “Чотири роки я прожила серед пролетарів Москви. Я знаю, як легко вони піддавались впливу пропаганди й сфабрикованих судових процесів, як вони самі підживлювали вогонь класової ненависті. Але що відбувалось із неграмотними російськими мужиками, які все життя провели в селі? Як 15 років комуністичних експериментів позначились на українських селянах, що найкраще в країні вміли працювати коло землі? Як жилось донським козакам, шахтарям, нафтовикам, сталепрокатникам?”

Радянські чиновники намагались відговорити Клейман від подорожі. Лякали відсутністю доріг, готелів, пального. “Ви не зможете жити без гарячої ванни й харчування тричі на день. Чкурнете назад до Москви після першого ж укусу постільного кліща”, — цитує Рея чоловіка з Департаменту преси радянського МЗС. Вона йому не вірить. Купує п’ять великих, “схожих на розплющені гарбузи” паляниць сірого та сім батонів білого хліба, сподіваючись у радянській глибинці обміняти хлібини на пальне. Розшукує карти місцевості, однак друк детальних мап Радянський союз заборонив, остерігаючись шпигунів. Усе, що вдалось дістати — це невеликий листок із приблизною лінією асфальтованого шляху від Москви до Харкова (далі дорога була лише ґрунтовою), а також перелік найбільших поселень, які мали б трапитись дорогою. Двоє американок тимчасом турбуються про харчі. Підготувавшись, наприкінці літа 1932-го жінки вирушають на південь.

“Ви не зможете жити без гарячої ванни й харчування тричі на день. Чкурнете назад до Москви після першого ж укусу постільного кліща”

Їм вдається подолати більшість шляху. Однак біля Тифлісу двоє агентів таємної поліції схопили жінок і відправили назад у Москву. Там, після короткого діалогу з радянськими чиновниками (один із яких запам’ятався фразою: “Яке значення має правда? Вона що, конструктивна?”) журналістку депортують із країни. Це був перший за 10 років випадок депортації закордонного журналіста з Радянського союзу.

У травні 1933-го, вже перебуваючи в Канаді, Клейман описує побачене в подорожі у серії матеріалів для Toronto Evening Telegraph. Нижче — переклад статей, у яких ідеться про Україну.

Похмурий Харків

Світало, перший за день автобус торував свій шлях на пагорб за моїм вікном. Ми подолали перший відрізок подорожі з Москви до Тифлісу без істотних проблем і дозволили собі невеликий перепочинок.

Розбудити моїх супутниць було важко. Розумію: я й сама вже звикла до злежаного матрацу (просто запам’ятала, де в ньому горби і впадини), до жорсткої постілі, а запалена від постільних кліщів шкіра встигла заспокоїтись. Два дні підряд із гарячими ваннами зробили свою справу й ця темна, обшарпана маленька кімнатка з поламаними віконними рамами й краном, що протікає, вже здавалась теплою та комфортною.

Але ми вже були більш ніж готові завершити Харків. Велична українська столиця була охоплена голодом. На вулицях роїлись прохачі, крамниці були порожні, хлібні пайки робітникам зменшили з двох фунтів на день до одного з чвертю (з 900 до 570 грамів — INSIDER). До нашого готелю прийшла молода українка Аліса Мерцька, просила їжу. Дев’ять років вона прожила під Торонто, її батько працював у компанії з виробництва тракторів. Три роки тому сім’я повернулась сюди, працювати на тракторному заводі в Харкові. “А тепер ми без хліба”, — сказала Аліса.

Ми поїхали на той великий тракторний завод. Я спонукала супутниць виїхати з міста до відкриття ресторанів, пообіцявши, що на “Тракторострое” (теперішньому Харківському тракторному заводі, що відкрився за рік до візиту Реї, 1931 року — INSIDER), гіганті, який працевлаштовував 2500 людей, знайдеться хороший ресторан, де ми знайдемо гарячий сніданок.

Ці купи цеглин із грудками цементу по кутах точно не можуть бути потужним тракторним заводом. Хіба так виглядають нові соціалістичні фабрики Совєтів?

Яким похмурим здався Харків у ранковому світлі! І довгі черги жінок, які сумирно чекали на відкриття хлібної крамниці, і грона людей, які звисали з переповнених місцевих автобусів, і поліцейські в поношеній формі болотяно-зеленого кольору — все виглядало пошарпано й блідо.

Ці купи цеглин із грудками цементу по кутах точно не можуть бути потужним тракторним заводом. Хіба так виглядають нові соціалістичні фабрики Совєтів? Це нагадує кілька димарів, недбало зведених поверх смітника…

Я зайшла всередину. На вахті молодий хлопець поспіхом їв чималий шматок хліба, не піднімаючи очей. Дочекавшись, поки він з’їсть усе до останньої крихти, я сказала йому:

— Я іноземна журналістка й дуже хочу побачити, як працює новий тракторний завод.

— Ми не приймаємо візитерів. Ви делегація? Ні? Дуже шкода. Можете дочекатись директорів, але вони приходять не раніше 11-ї.

Тоді я запитала про сніданок. У Росії всі великі заводи мають ресторани чи їдальні для робітників. Нам кортіло побачити тутешню їдальню й купити там щось поїсти.

— Нема в нас тут ресторанів, — відповів чоловік. — Бачили, як я їв шматок чорного хліба? Це були мій сніданок та обід. Із чого ви взяли, що на всіх заводах є їдальні? Це туристам так кажуть — і мають рацію, бо то ж іноземці. А ви ж, вочевидь, росіянка, говорите російською — то маєте бути в курсі, що хліба більше немає.

Бачили, як я їв шматок чорного хліба? Це були мій сніданок та обід.

Пізніше чоловік зізнався, що тут є буфет для робітників, але він вкрай поганий і працюватиме лише з обіду. Є й хороший ресторан, у якому їсть дирекція та американська делегація, яка допомагає запускати завод. Але я не хотіла бачити, що їдять американці. Мені було цікаво, як на цьому індустріальному гіганті годують робітників. У Москві я чула, що тут висока плинність кадрів — від 30 до 40 відсотків, що за планами п’ятирічки завод мав випускати по 140 тракторів на день, однак ніколи не випускав більше 101, а середнім числом було 44. Вахтер сказав, що досвідчений механік отримував тут 160 рублів на місяць.

 фото Харкова. http://nevsedoma.com.ua

— Але що можна купити за ці гроші, коли м’ясо на ринку коштує 123 рублі за фунт? — риторично спитав він. І, роззирнувшись та переконавшись, що поблизу нікого немає, він нахилився до мене й прошепотів. — Кажете, вам цікаво знати, що їсть російський робітник? Хліб і картоплю. Коли закінчується картопля, він їсть хліб, а коли закінчується хліб — їсть картоплю.

Після цього я вирішила не чекати ще три години на директорів. Вони можуть і не повірити, що ми — делегація. Я розуміла, чому сюди не пускають сторонніх: нічим хвалитися. Замість “Тракторстрой” підприємство прозвали в народі “Тракторзлой”. Я вийшла й повідомила супутницям, що нам доведеться почекати зі сніданком.

— Ми дістанемо молока та яєць у придорожніх селах, — пообіцяла їм. — Десь там точно має бути їжа.

Життя без харчів

Було добре вибратись із диму радянської індустріалізації в м’яке, тепле повітря. До Ростова — наступного великого міста на листках паперу, які були для нас єдиним дороговказом — було кілька шляхів. Перший пролягав через Маріуполь та Донецький вугільний басейн, другий — через Дніпропетровськ. Я виступала за перший варіант: ніколи не бувала в радянських шахтарських поселеннях і хотілось побачити, як комуністи раціоналізували цю працю. Також на цій дорозі був теплішим клімат. Це стало вирішальним, мій варіант переміг — і я дістала наш радянський компас. За Харковом він нам дуже знадобився. Дороги тут були лише ґрунтові й без вказівників, а мої знання української мови обмежувались словом “шлях”, за допомогою якого я намагалась потрапити на головну дорогу на південь. Я почувалась, ніби Марко Поло в пошуках нових континентів.

Ми їхали вздовж річки Донець (очевидно, йдеться про Сіверський Донець, який протікає через теперішні Чугуїв, Оскіл, Рубіжне, Лисичанськ та Луганськ і впадає в Дон — INSIDER), яка, врешті, мала вивести нас до моря. Обабіч від дороги були щедрі, вагітні врожаєм поля пшениці й соняшника. Уже був час збирати зерна, але ми не побачили жодного натяку на косовицю.

Спершу я не могла цього зрозуміти: будинки пустували, двері були відчинені навстіж, дахи прогинались. Ніби перед нами пробігла якась голодна орда, обдираючи ці обійстя до нитки

Села виглядали на диво жалюгідними й спустошеними. Спершу я не могла цього зрозуміти: будинки пустували, двері були відчинені навстіж, дахи прогинались. Ніби перед нами пробігла якась голодна орда, обдираючи ці обійстя до нитки. Зовсім порожньо — хіба що в одному селі мені почувся собачий гавкіт. Коли ми проїхали 10, 15 таких сіл, я почала здогадуватись. Це були будинки тих тисяч кулаків, у яких все забрали. Тих, кого я бачила за роботою в шахтах і рубанням дерев на Півночі. Ми їхали далі й далі, але ці порожні будинки продовжували витріщатись на нас своїми очима відчинених дверей.

Ішло до полудня. Ми вже проїхали 120 миль, відколи залишили Харків, і були вже надто голодними. Якраз тоді ми заїхали в маленьке село, чепурніше й зі свіжішою побілкою, ніж в інших. Побачивши групу селянок у білих хустках із кошиками овочів та фруктів, я вирішила купити трохи й нам. Взагалі, я шукала молока та яєць, але їх у кошиках не було. Тож я підійшла спершу до однієї, тоді до іншої жінки, питаючи, де я могла б трохи купити потрібного.

Врешті-решт я знайшла одну жінку, яка трохи говорила російською. Спитала її, де можна взяти пляшку молока й десяток яєць. Вона глянула на мене з цікавістю, а тоді у відповідь спитала:

— Ви хочете їх за гроші?

— Звісно, — відповіла я. — Я не планую отримати їх просто так.

— Ні, ви не розумієте, — сказала вона. — Ми не продаємо яйця чи молоко за гроші. Нам потрібен хліб. Маєте хліба?

Спершу я подумала, що вона мала на увазі зерно, пшеницю. І лиш потім до мене дійшло, що вона хотіла звичайного простого хліба. Я не повірила своїм вухам! Російські села мали жалюгідний вигляд,, де обірвані та брудні селяни постійно жалілись на брак їжі — але вони ніколи не просили хліба. Якщо могли щось продати, то спокійно розставались із цим за гроші. А тут, в Україні, де селяни здавались такими чистими, а все — добре доглянутим, вони хотіли хліба!

Російські села мали жалюгідний вигляд, де обірвані та брудні селяни постійно жалілись на брак їжі — але вони ніколи не просили хліба

Жінка сказала мені, що в цьому селі ніхто не мав яєць чи молока на продаж: корів та курей вирізали вже давно, ще коли голодували навесні. Але, якщо б я проїхала з нею дві милі в її рідне село, вона спробує там знайти мені кілька яєць. Чи мені так підійде?

Селянка сіла в автівку позаду мене, а інші селянки відійшли від своїх кошиків, підбадьорюючи її. Виявилось, це  перша поїздка жінки в автомобілі. І це перша автівка, яка будь-коли заїжджала в їхнє село.

Коли ми прибули в сусіднє поселення, місцеві чоловіки, жінки, діти й цуцики зібрались натовпом перед нашим автомобілем. Селянка не вийшла з нього доти, доки не зібрались усі живі душі в селі. Тоді вона почала розмахувати руками, щось розповідаючи, а я гадала: це вона розповідає їм про свій досвід поїздки в автомобілі, чи підштовхує їх вчинити якесь насильство? Відчувалось, що люди хочуть чогось від мене, але я не могла зрозуміти, чого саме. Врешті-решт хтось пішов за маленьким 14-річним підлітком, який знав російську. Він сказав, що це село називається Ізюмка. Тоді спитав, чи я приїхала з Москви. Я підтвердила й додала, що ми досліджуємо, як живуть в Україні. Тоді селяни попросили мене передати повідомлення назад у Москву. Говорив високий бородань, а всі інші схвально хитали головою на кожне слово.

— Ми хороші, працелюбні селяни, лояльні до Радянського союзу, — перекладав підліток. — Але сільська рада забрала в нас землю. Ми працюємо на колективній фермі, але не отримуємо від неї ніякого зерна. Усе: землю, корів та коней в нас забрали, й тепер ми не маємо, що їсти. Навесні наші діти їли траву…

Вона роздягала їх один за одним, натискала на їхні впалі животи, показувала пальцем на тоненькі ноги, проводила долонею вздовж їхніх змарнілих, потворних, скручених маленьких тіл

Мабуть, я виглядала надто недовірливою, тож висока кістлява жінка почала знімати дитячий одяг. Вона роздягала їх один за одним, натискала на їхні впалі животи, показувала пальцем на тоненькі ноги, проводила долонею вздовж їхніх змарнілих, потворних, скручених маленьких тіл, щоб я зрозуміла: це був справжній голод. Я закрила очі, не в змозі дивитись на це жахіття.

 фото http://nevsedoma.com.ua

— Так, — наполягла жінка, й хлопчик повторив російською. — Вони стояли на чотирьох кінцівках, наче тварини. Їли траву. Більше для них нічого не було.

— А що ви їсте тепер? — спитала я їх, досі дивлячись у бік від цих понівечених тіл. — Чи в селах довкола теж так? І кому дістається зерно?

— Зараз осінь, ми маємо овочі з городу: гарбузи, трохи картоплі. З цього робимо борошно.

Ось наш хліб, із висушених гарбузів і картоплі. Коли це закінчиться, не матимемо взагалі нічого

Одна жінка забігла в дім і винесла звідти чорну, глевку масу.

— Ось наш хліб, — переклав її слова хлопчик. — Із висушених гарбузів і картоплі. Коли це закінчиться, не матимемо взагалі нічого. Сільрада забирає зерно, а овочі з городу довго не пролежать. Що ми робитимемо навесні?

Я залишила це село з переконанням, що звернення селян мають почути не лише в Кремлі, але й у всьому світі. Сталін будував у країні соціалізм, а сільські діти за дверима соціалістичних міст їли траву.

Суворий курорт

— Як у вашій країні справи з харчами? Можете дістати білий хліб?, — промовили з темряви низьким, сухим голосом. Його власницею була жінка з першого від входу ліжка, робітниця соляних шахт. До цього я дивилась, як шар за шаром вона знімала з себе одяг, доки, здавалось, не розчинилась перед моїми очима. Коли ж у бавовняній сукні до колін та довгих чоловічих трусах вона залізла в ліжко — здалось, що від тіла лишилась тільки пара уважних очей. Це відбувалось не десь у суворій Арктиці. Ми знаходились у санаторії за 950 кілометрів на південь від Москви.

Санаторій призначався для робітників. Тисячі працівників видобувних підприємств Донбасу відправлялись сюди відпочити й підлікуватись. Коли ми не змогли знайти готель у Слов’янську, щоб залишитись там на ніч — у густому хвойному лісі за містом виявили огорожу з колючим дротом. За нею й був цей санаторій.

Коли в бавовняній сукні та довгих чоловічих трусах вона залізла в ліжко — здалось, що від тіла лишилась тільки пара уважних очей

Спершу в кімнаті не було нікого, лиш дев’ять голих ліжкових рам стояли у темряві. Але ближче до ночі на всіх них лежали люди. Коли ж удосвіта я прокинулась, ще кілька нових пацієнтів санаторію спали на підлозі.

— Це кімната для тих, хто прибуває пізно, після четвертої години дня, — пояснила медсестра. —Просто ми лише до четвертої працюємо. Все в порядку: зранку папери цих людей перевірять і переведуть їх на виділені місця в повноцінних гуртожитках.

Спати не виходило. Тонкий матрац лише наполовину накривав пласкі дошки, що були в ліжку замість пружин. Інші скаржились на незручності теж. Усі вікна в будинку було зачинено, вхідні двері закрито на засув. Медсестра пояснила, що недавно в цьому районі було чимало крадіжок, і буквально на цьому тижні злочинці обікрали чоловічі гуртожитки, поцупивши наволочки, простирадла й комплекти нічної білизни. Таке ставалось щокілька тижнів — ось чому санаторієм ходили озброєні солдати.

Мені й супутницям дали вкритись лише шматком тонкої тканини. Медсестра подумала, що спати під тутешніми недезинфікованими простирадлами нам буде надто небезпечно.

“Нам-то, росіянам, байдуже. А ви ж іноземка, маєте бути обережною. Сюди приходять хворі на безліч недуг — а в нас тут ані мила, ані знезаражувачів.”

— Нам-то, росіянам, байдуже. Нас нічим не уб’єш, — сказала вона мені. — А ви ж іноземка, маєте бути обережною. Сюди приходять хворі на безліч недуг — а в нас тут ані мила, ані знезаражувачів.

Усі жінки в кімнаті воліли говорити, зокрема про їжу та ціни. Але через трьох іноземок їм було незручно. Язики розв’язались лише після того, як робітниця соляної шахти спитала мене, чи їдять канадські робітники білий хліб.

— Звісно, в їхній країні вдосталь їжі, — відповіла замість мене полька з дальнього кутка. Раніше вона сказала мені, що її чоловік — високопоставлений комуніст. — Що це за дурне питання?

Язики розв’язались лише після того, як робітниця соляної шахти спитала мене, чи їдять канадські робітники білий хліб

— Не бачу в ньому нічого дурного,— наполягла перша жінка. — Нам кажуть, що по всій Америці безробіття. Газети пишуть про голод серед робітників капіталістичних країн. Але в нас білого хліба немає, а в них — є.

Тут на ліжку сіла працівниця содового комбінату.

— Що я б хотіла знати — це те, наскільки добра їжа тут. Чи даватимуть м’ясо? Я вже сім місяців не мала в роті навіть дрібки м’яса. У кооперативних крамницях його немає, а на ринку із зарплатою в 90 рублів на місяць я його ніколи не куплю.

— А мені щодо їжі байдуже, я прийшла сюди лікуватись, — запевнила полька. — Печінка відмовила, потрібні грязеві ванни. А от їжа мене не турбує.

Це вона сказала, вочевидь, щоб справити на мене враження.

— Де ж ви працюєте, що не турбуєтесь про їжу?! — вигукнула інша жінка. — Отримуєте пайки Червоної армії? Я чула, що вони хороші.

— Я не працюю, — апатично відповіла полька, ніби роздратована, що розмова повернула в цей бік. — Домогосподарка я. Це теж важка робота, як і у вас у шахтах. Просто офіційно я не вважаюсь робітницею.

— Та яка ж ти робітниця, — зі злістю кинула жінка з содової фабрики. — Як ти потрапила в цей санаторій? Путівки ж лише робітникам видають, членам профспілок…

Жінки почали запекло лаятись. Я ж, тихо посміюючись, лягла. Спостерігала новий вид класової боротьби: робітники проти комуністів.

— Мій чоловік працює секретарем партії в Артемівську, — пояснила полька, знов ніби звертаючись тільки до мене. — Директор санаторію член партії, мій чоловік добре його знає. І коли лікар сказав мені, що я маю відпочити, чоловік просто подзвонив директору.

Ці слова викликали ще один вибух класової ненависті, але вже тихіший: сваритись із дружиною секретаря компартії ніхто не хотів.

Німецький колгосп

Пейзаж за вікном швидко змінювався, на місці відкритих долин почались пагорби. Через вугільний пил та соду повітря стало густішим, і я могла відчути смак фосфору й металу, просто висунувши з рота кінчик язика. Ми в’їхали до села, яке виглядало настільки свіжим та приємним, що вирішили провести ніч у ньому.

Село й справді було дивним: ніде в Росії я не бачила настільки акуратних парканів і таких високих, ошатних каштанів. Усі будинки — свіжопобілені, газони — рівні й зелені, на всіх дахах — свіжа, блискуча солома.

Складалось враження, що ми десь у Німеччині або Тиролі. А тоді я побачила церкву без дзвіниці й хреста — і зрозуміла, що ми все ще в СРСР

— Це не може бути Росією, — вражено сказала я. — Ми ніби десь у Німеччині чи Тиролі. — А тоді побачила церкву без дзвіниці й хреста і зрозуміла, що ні, ми все ще в СРСР.

Ми зупинились під найбільшою будівлею в селі. Вона була з червоної цегли й за формою нагадувала церкву, але всередині були коні й чоловіки, які за ними доглядали. Ми посигналили, з “церкви” вийшов кремезний чоловік. Я розповіла йому, чого ми хочемо, він гукнув щось у прочинені двері, вийшли ще двоє чоловіків. Разом вони відійшли на приватну розмову і я зауважила, що вони спілкувались ні російською, ні українською. Мова взагалі не звучала, як слов’янська — скоріше, як німецька.

Я покликала їх знов, заговорила німецькою, що їм дуже сподобалось. Після цього ми були певні: нам точно знайдуть місце для ночівлі.

Це була німецька аграрна комуна. Включала сім сел, усі заселені німцями.

— У колишній церкві зараз громадський центр комуни, — пояснив кремезний чоловік, який виявився керівником комуни. — Наша сільряда за 10 кілометрів звідси. Якщо поїдете туди, зможемо знайти вам кімнату для ночівлі.

— Це не те щоб справжня комуна, — розповів він дорогою. — Ми просто її так називаємо, а по суті це великий колгосп. Люди з семи сел об’єднали землі, худобу й знаряддя праці, а прибуток ділять між усіма. Грошей за роботу ніхто не отримує, натомість у період врожаю мають зерно.

Всім у сільраді, як і голові комуни, було трохи більше 20 років. Голова партійного осередку мав усього 18. Вони сперечались про те, де краще нас розмістити, міркуючи, що важливо справити на нас добре враження. Що ми іноземки й нас не можна відправити абикуди. Адже “в цьому селі стільки антирадянського елементу…”

Зрештою, кімната знайшлась. Сказали, що Генріх мав вільну. Ми пішли до його будинку й Альберт, 23-річний голова сільради, відкрив двері дому. Дружині Генріха, 22-річній дівчині з милим обличчям, він наказав підмести підлогу й покласти на неї свіже сіно, бо в їхньої сім’ї цієї ночі троє гостей. Мені не сподобались ані наказовий тон, ні те, що він завів нас у чужий будинок, не спитавши дозволу в його господаря. Але подітись уже було нікуди.

Його батько колись мав 16 гектар землі, п’ять коней та 10 дійних корів. І хоч комуна давно все це забрала, на Генріха та його родину досі дивились косо

Генріха було класифіковано як “заможного фермера”, відтак радянські керівники села дивились на нього з осудом. Його батько колись мав 16 гектар землі, п’ять коней та 10 дійних корів. І хоч комуна давно все це забрала, на Генріха та його родину досі дивились косо.

Будинок був простою двоповерхівкою з двома кімнатами на першому поверсі й двома — на горищі. Генріх, його дружина та п’ятеро дітей жили в одній з кімнат на першому поверсі, іншу виділили нам та його матері, а каліка-сестра й троє братів жили в горішніх кімнатах.

— Кухня в нас у іншій будівлі наприкінці саду, — пояснила дружина Генріха. — В цьому регіоні в житлових будинках не готують: від соломи стільки диму, що все стає чорним.

— Але нащо вам використовувати для приготування їжі солому, якщо ви живете в центрі вугільного краю? — здивувалась я.

Жінка глянула на мене, ніби щоб пересвідчитись, чи я серйозна. Тоді відповіла:

— Ми не використовуємо вугілля, бо нам його тут не продають. До війни було інакше, і ми мали в домі вугільні печі, мій свекор їх збудував. Але зараз усе вугілля йде на підприємства. Нам лишаються солома чи торф.

Коли запалили лампи й солома, наше ліжко, затишно відблискувала в кутку кам’яної підлоги, у кімнаті зібралась уся  сільська рада — почути новини з Москви й закордону.

— І хліб, і цукор, і чай у нас є. Для тих, хто працює, їжі вдосталь, — голова ради Альберт говорив майже безперестанку. — Зараз нам дали лише один трактор, але наступного року отримаємо ще два. Також нам пообіцяли дві сівалки й комбайн. А це краще за їжу чи новий одяг.

Уся ця молодь була комуністами й сільськими активістами, і вони палко захищали соціалізацію господарства. Так, ніби рішення Сталіна були їхніми особистими рішеннями

Уся ця молодь була комуністами й сільськими активістами, і вони палко захищали соціалізацію господарства. Так, ніби рішення Сталіна були їхніми особистими рішеннями. Єдиним чоловіком, старшим за 30 років, був керівник місцевого колгоспу Фрідріх. У відповідь на всі тези він ствердно хитав головою.

— Ми будуємо соціалізм і не можемо зупинятись, щоб порахувати витрати, — наполіг один з молодиків, коли я звернула увагу, що регіони зі стовідсотковою колективізацією покащують найгіршу врожайність з усіх. — Ми знешкодимо селян. Тим, хто не погодиться на нашу політику, доведеться шукати інше місце. За п’ять, десять років усі ці труднощі зникнуть.

Вибух щотижня, нещасний випадок щогодини

Ті, хто вірить, що радянські люди — чудові планувальники, а комуністи щиро кажуть, що добробут та інтереси працівників є їхньою першочерговою турботою, мають відправитись у подорож українським Донбасом. Я не маю на увазі великі старі міста на кшталт Слов’янська, Бахмута чи Микитівки, які вкрито брудом 8-10 поколінь. Я про Горлівку, Сталіно (теперішній Донецьк —INSIDER) та всі інші пролетарські поселення, що виросли з початком п’ятирічки. Їх по різних формах огидності перевершити складно.

Видобуток корисних копалин став головною індустрією СРСР, але попри всі потуги Кремля, виробництво вугілля й залізної руди ніколи не перевищував 40% від закладеної планом п’ятирічкою норми. Оглянувши шахти й поговоривши з місцевими працівниками, я зрозуміла, чому інженери й механіки, яких відправляють сюди з Москви, ставляться до цього відрядження, як до тюрми.

Ми прибули в Горлівку невдовзі після того, як на місцевій шахті пролунав вибух. Таке тут трапляється щотижня. Цього разу всі вижили, я побачила лише двох чоловіків та жінку на ношах. Керівник сказав мені, що тиждень тому вибух був значно більшим. Шахту обладнано найкращим, найсучаснішим чином, але робітники й інженери працюють понаднормово, виснажуються, за їхнім станом не доглядають — от фатальності й трапляються.

— 90 відсотків тутешніх робітників нефахові, — пояснив інженер. — А плинність кадрів тут 40-50 відсотків щомісяця — звичайно, ці люди недбало поводяться з машинами. Нещасні випадки маємо практично щогодини.

Вони мало були схожі на людей. Молоді чоловіки з ще хлоп’ячими очима — погнуті й зкручені, наче старі вузлуваті стовбури дерев. Жінки — чорні від бруду, вкриті сажею

У Сталіно, столиці вугільного краю, ми побачили нові багатоквартирні будинки шахтарів. Після кілометрів темних, вузьких халуп, частина з яких була лише шматками деревних плит, поєднаних листами руберойду (вони стирчали довкола спусків у шахти, наче потворні, зі смородом гнилі гриби) ці житлові комплекси були запрошенням у новий світ. Настала друга година дня, шахтарі виходили додому на обід, тому щойно ми зупинились, автівку оточили люди.

Я подивилась на них. Вони мало були схожі на людей. Молоді чоловіки з ще хлоп’ячими очима —погнуті й зкручені, наче старі вузлуваті стовбури дерев. Жінки — чорні від бруду, вкриті сажею. Діти виглядали так, ніби з них витисли всю до останньої краплини кров. Вони настільки щільно нас обступили, що ми мусили підняти скло дверних вікон, інакше вони мацали наші речі.

Я спитала, чи хтось із них живе в цих квартирах, тому що хотіла побачити кімнати. Чоловіки переступали з ноги на ногу, деякі з жінок показали беззубі посмішки.

— Там живуть люди, але ми — ні, — сказала одна. — Ми чорнороби й живемо біля шахт. А ці квартири — для механіків. Та ви заходьте, вам покажуть, що там і як.

Я піднялась на перший поверх, тоді на другий. На мій стукіт у двері ніхто не відповідав, усі двері було зачинено на замки. Лише на четвертому поверсі я побачила відкриті двері, а в кімнаті за ними — жінку. Вона показала мені три маленькі кімнатки. Свіжі й чисті, хоча штукаурка зі стін вже обсипалась, дерев’яна підлога рипіла, а двері й вікна щільно не закривались. На кухні була вугільна плита, але вона не працювала. Біля рукомийника стояла дерев’яна кадка з водою. Водогінні труби теж були, просто їх ще не підключили до мережі.

— Ми вже живемо тут півтора роки, й щомісяця вони обіцяють нам воду, — поскаржилась жінка. — Туалети? Он там, вкінці коридора загальні. Чому користуємось кухонною плитою? Нема вугілля.

Дорогою до Таганрога, портового міста на Азовському морі, ми потрапили в ще одне шахтарське поселення. Будинками тут були маленькі квадратні коробки з глини й стружкової плити, дахи криті руберойдом. На кожній вуличці — велика спільна кухня просто неба, з купами дров чи вугілля поблизу. Там дружини донбаських шахтарів готували сімейні обіди.

Куркіна, 38-річна жінка, яка виглядала на всі 50, скзаала мені, що вона за роботу в шахті отримує 50 рублів на місяць. Вона розмішувала великий казан із ячмінною кашею, іскри та сажа з-під казана постійно потрапляли всередину, однак Куркіна, ніби не помічаючи цього, продовжувала помішувати вариво.

“Мабуть, це чудово — мати культуру. Бо ж що ми, бідні росіяни, знаємо про світ? Цілими днями стоїмо, наче тварини, встромивши носи в землю”

— Ми отримуємо цукор, 900 грамів на місяць. Раніше діти щомісяця отримували 450 грамів маргарину в якості жиру, але тепер нам видають два літри соняшникової олії на всю сім’ю.

Маша, велика широкоплеча жінка, підійшла зазирнути в свій казан.

— Мабуть, це чудово — мати культуру, — сказала Маша. — Бо ж що ми, бідні росіяни, знаємо про світ? Цілими днями стоїмо, наче тварини, встромивши носи в землю.

Жінки запросили нас на спільний обід із ячмінною кашею й вареною картоплею – але ні, нам вистачило двох днів у повному диму повітрі Донбасу. Хотілось залишити цей шахтарський край, якому бракує кущів та дерев, де кожен куток заселено людьми-мурахами, а кожен пагорб випльовує лаву й забруднює повітря. Міста тут були гірші за села, молоді чоловіки й підлітки релаксували біля входів до горілчаних крамниць, випльовуючи лушпиння від соняшникового насіння просто на дорогу. Вони були схожі не на людей, а на запліснявілі пеньки, що вилетіли з надр землі, аби висохнути до пороху чи зогнити під сонцем.

***

Після депортації Реї Клейман із Радянського союзу її пригоди не припиняються. Після короткого відпочинку в рідному Торонто, жінка повертається до Європи, а саме — в Німеччину. де якраз набував сили режим Адольфа Гітлера. Клейман — єврейка, при цьому їй вдається пробути в країні аж до 1938-го й стати свідком анексії Австрії чи Судетської кризи. Наприкінці 38-го з кількома єврейськими біженцями Клейман тікає з Німеччини до Британії на невеликому літаку. Однак під час посадки в аеропорті Амстердама він розбивається. Половина пасажирів гинуть, Клейман ламає спину й дивом уникає паралічу.

Після цього жінка залишає Європу назавжди. Вона живе тихим життям у Нью-Йорку, пише мемуари. І хоч померла Рея 1981 року, в журналістиці її ім’я з 40-х років не звучало.

Дослідженням життя і творчого доробку Реї Клейман зараз займається професор Ярс (Ярослав) Балан, координатор Канадського інституту українських студій в Університеті Альберти. Роками по крихтах він збирав матеріали, розшукував статті. Вже має достатньо матеріалу для книжки, однак усе ще сподівається знайти один з ключових елементів доробку Клейман — її мемуари.

Наведені в статті тексти Клейман опубліковано в газеті Toronto Evening Telegram у травні-червні 1933 року. Переклад і редагування Антона Семиженка, INSIDER.

Оставить комментарий