З початку війни блогер Володимир Золкін бере інтерв’ю у полонених російських солдатів та офіцерів. Проєкт “Шукай своїх” популярний в Україні, але цільовою його аудиторією є російські користувачі YouTube. З вуст своїх співвітчизників вони мають дізнатися правду про цю війну, про обстріл мирних будинків, вбивства мирних жителів і щоб у них не виникло бажання розділити долю окупантів.

Кожне інтерв’ю починається з того, що співрозмовник підтверджує своє добровільне бажання говорити, а закінчується дзвінком до рідних. Наскільки ефективним є проєкт і про свої враження від роботи в ньому, Володимир Золкін розповів «КП в Україні».

Важко визнати, що син свідомо йшов убивати

– Володимире, скільки ви вже записали інтерв’ю з полоненими росіянами?

– Було близько 250 респондентів, а кількість інтерв’ю не рахував. У деяких було задіяно два-три і навіть десять осіб. Багато хто думає, що ось я приїхав до в’язниці, сів і спокійно працюю з одним полоненим скільки потрібно. На жаль, ні, я маю обмежений час, і якщо вісім людей дали згоду на розмову, то мені важливо нікого не пропустити. З усіма переговорити та всім дати можливість зателефонувати додому.

– Можливість поговорити з дружиною, мамою, татом, сестрою – це приманка чи гонорар за появу у кадрі?

– Безперечно, це мотивація для розмови з нами. Деякі вже приходять як до телефону. Їм інші полонені розповіли, що в нас можна зателефонувати. Я бачу, що не хочуть говорити, але хочуть зв’язатися із рідними.

У будь-якому разі важливо показати полоненого землякам, щоб вони почули його слова. Для нас це спосіб поставити запитання його дружині, батькам, як вони ставляться до цієї так званої “спецоперації”. Почути думку з того боку і знову показати все на той бік як кінцевий продукт, який справляє ефект. Люди дивляться та розуміють, що їхати воювати в Україну їм ні до чого.

– А яка реакція того боку? Чи відчувається жах, прозріння, жаль: ой, синку, що ж ти наробив?

– Відсотків 30 із усіх матерів, можливо, щось схоже відчувають. Але такого прямого «ой, синку, як ти міг» немає. Вони виправдовуються самі та виправдовують своїх дітей. І навіть ті матері, сини яких розповіли, що знали, куди йдуть і навіщо, все одно продовжують стверджувати, що «дитина» нічого не знала і була на навчаннях.

Є елемент чи то самозахисту, чи то самовиправдання. Зрозуміло, важко визнавати, що син свідомо йшов убивати людей як фашист.

Артилеристи стверджують, що жодного разу не стріляли українцями. Скріншот: https://www.youtube.com/watch?v=w89W3ttiYNMАртилеристи стверджують, що жодного разу не стріляли українцями. Скріншот: https://www.youtube.com/watch?v=w89W3ttiYNM

Усі бояться наговорити зайвого

– Можете розповісти історії, які вас особливо вразили чи здивували?

– Ні, не можу. Тому що в усіх історіях мене нічого не дивує і дивує все одночасно. Всі історії монотонні і майже однакові. Розрізняються лише деякі деталі.

Але ось чого я не можу зрозуміти, як російський солдат може бути таким безглуздим, зомбованим, позбавленим здатності розсудливо розмірковувати. Всі історії демонструють, що переді мною люди, у яких замість мізків був телевізор і у яких погано із грошима. Вони пішли до України або під впливом пропаганди, або за заробітком. Або і те й інше.

Але якщо тут, в Україні, багато хто вже зрозумів, то їхні батьки, знайомі – ні. Тому що вони й досі під впливом російської пропаганди.

– А чи були такі, хто щиро вірив, що українців треба від чогось звільняти?

– Майже всі про це говорять. Це бажання щиро піддатися дії пропаганди. Їм говорили, що вони йдуть захищати російськомовних, і майже всі вірили в це.

– А з вами, як вважаєте, вони щирі?

– До певної міри так. Далі – ні. Вони всі бояться наговорити зайвого, щоб на них не відкрили кримінальну справу за військові злочини.

Ось вам приклад довічно засудженого Вадима Шишимаріна. Про нього було відомо, що він убив мирного жителя. А він в інтерв’ю мені про це нічого не сказав.

– Яке враження справив Шишимарін?

– Маленький, милий хлопчик. Створює позитивне враження, жодних негативних емоцій. І родичі дуже розсудливі. Він розповів мені все про себе. Окрім одного – що вистрілив у мирного мешканця.

Це ще раз підтверджує, що мої інтерв’ю не є примусовими і постановочними. Людина говорить на камеру тільки те, що вважає за потрібне сказати.

Матері знаходять дітей, яких оголосили померлими

– А були такі, що зізнавалися, що були готові вбивати? Наприклад, льотчик Красноярцев, який уже бомбардував мирні квартали в Сирії.

– Льотчик Красноярцев не міг сказати нічого іншого, бо до моменту, коли він зі мною розмовляв, він був повністю викритий у злочині. Коли його збили, він стріляв у мирних жителів.

Красноярцеву не було сенсу брехати, але все одно він виправдовувався. Казав, ніби не знав, що кидає бомби на мирні міста. Працював нібито за деякими координатами, які йому скидали, і вважав, що бомбардує військові об’єкти. Ключові моменти провини усі намагаються приховати.

Нині цей російський ас загнаний, нещасний, покинутий. Він намагався триматися при мені, доки не подзвонив додому. Під час розмови виявилося, що його мати та дружина бігають по Москві, оббивають пороги всіх інстанцій, намагаючись довести, що Красноярцев у полоні. А в Росії усе заперечують. У них немає втрат і полонених немає.

– А ось ця реакція мам: я не вірю, що ти живий, мені сказали, що загинув, уже йшла здавати аналіз ДНК. Це не лукавство?

– Яке лукавство! Завдяки нашим інтерв’ю багато хто знаходить своїх дітей, яких у Росії оголосили померлими.

– Чи доводилося говорити з фігурантами подій у Бучі, Ірпені?

– Доводилося, але вони нічого про свої діяння не розповідали. Ніхто не розповість, якщо не спійманий на місці злочину. Усі кажуть одне й те саме: так, бачив, як інші робили погане, як убивали, це наволочі, я їх глибоко засуджую, але сам ні в чому не брав участі.

Нормальні люди в Росії є

– У вас унікальний проєкт, багато ютуберів, напевно, заздрять білою заздрістю.

– Не думаю, що це варто заздрості, бо до кого б ви не поїхали, ви все одно почуєте шаблонну історію. Для мене це рутина. І вона продовжуватиметься, бо полонені не закінчуються, з’являються нові. Весь час доводиться їздити у різні місця.

Щоправда, зараз організовують табір для полонених, його анонсували у Мін’юсті. Але я поки що нічого про це не знаю, хоча, швидше за все, туди потраплю.

– А як виникла сама ідея інтерв’ю з полоненими та як вдалося реалізувати?

– Я розміщував у соцмережах пости про російських загиблих та російських полонених, які з’явилися у перші дні вторгнення. Росіяни почали писати коментарі, що це фейки, нісенітниця, як можна говорити таку брехню. У нас жодної втрати немає, ми вас візьмемо за два дні, і жодного полоненого не може бути.

Після таких коментарів у мене виникла ця думка. Спочатку я просив показати мені загиблих росіян. Не дали, довго думали, але не дали. Потім я підключив свої особисті контакти. Не можу розповідати подробиці, можливо, потім, після перемоги. Але головне, що я довів доцільність свого проєкту. Потрапив у потрібний час та потрібне місце.

Перші три-чотири дні війни ніхто в медіапросторі не знав, що робити. Усі кричали «ґвалт», але ніхто не знав, як працювати з дезінформацією. А я сів і почав робити прямі ефіри, почав дзвонити батькам людей, які в Україну потрапили, почав із ними розмовляти. Запитувати: навіщо, як ви це бачите, який у цій «спецоперації» сенс. Я почав усе це показувати. І з цими пропозиціями вийшов до відповідальних осіб: переконайтесь, це працює, росіяни дивляться. Понад 50 відсотків глядачів моїх ефірів, а вони збирали від 100 000 до 200 000 переглядів, це росіяни.

Мене запитували, чи я впевнений, що інтерв’ю з полоненими дивитимуться. Я відповідав, що впевнений, бо такий концепт приречений на громадськість. І одержав підтримку.

Чесно кажучи, десь глибоко в душі я сам не дуже вірив, що все вийде. А вийшло!

– Під вашими відео багато відгуків від росіян, які жорстко засуджують війну і висловлюють симпатії українцям. Ви вірите, що їх справді пишуть росіяни?

– Я не думаю, що українці створили ботоферму для подібних коментарів.

– Але тоді руйнується основна патріотична теза: хороших росіян не буває.

– Мені абсолютно начхати на тих дітей, які в пісочниці граютьсч і несуть всяку нісенітницю. Нормальні люди в Росії є, і їх не так мало, як комусь здається. За моїми спостереженнями, близько 30 відсотків росіян глибоко засуджують цю “спецоперацію”. 15 відсотків із них роблять це відкрито, відверто і навіть активно. Ще 30 відсотків абстрагуються та 30 відсотків, які підтримують. Таких видно більше, бо їх заохочує Кремль.

– Ваші спостереження, виходить, спростовують російські соцопитування.

– У них сьогодні соцопитування – 77 відсотків за війну, а завтра буде 98 відсотків. Я не на соцопитування орієнтуюсь, а на тих, хто до нас зараз із Росії їде воювати. Спочатку це були люди, яких кинули під виглядом навчань або ідейні, які когось хотіли звільнити.

А зараз ідейних уже нема. Ідуть хвилі рекрутів, яких мотивують грошима. І якщо скоротити максимально й утрирувати, то в Росії збирають бомжів, наркоманів та невдах, яких тільки можуть зібрати. Відправляють сюди під виглядом ПВК чи приватних охоронних компаній, із якими укладають договори. Офіційного статусу військового у таких людей немає. І це все свідчить про те, що одна справа – соцопитування, де люди відповідають за шаблоном, і зовсім інша – ті, які рвуться воювати або реально підтримують війну. Таких, на мою думку, не більше чверті населення Росії.

Мені росіяни в особисті повідомлення надсилають фотографії, як закидають у банкомат російські рублі, на яких написали назву мого каналу із закликом: «Хочеш дізнатися правду – заходь та дивись».

Склав зброю і здався цивільним

– У яких умовах утримуються полонені? Денис Малюська писав, що на одного доводиться витрачати більше коштів, ніж на українського в’язня, бо такі міжнародні вимоги.

– Слідчий ізолятор є слідчим ізолятором. Я не думаю, що полонених утримують у VIP-камерах. Знаю, що їх відвідують представники правозахисних організацій, Червоного Хреста.

Великі витрати, можливо, обумовлені і тим, що полоненим потрібний додатковий захист. Їх же треба захистити від українських в’язнів, з якими я неодноразово стикався і які просили видати їм росіян «на розмову».

Зрозуміло, що це на рівні жарту, але українські в’язні, хоч би які вони були бандити чи шахраї, вони стоять на українській позиції.

– А у вас особисто під час розмов не виникало бажання співрозмовника за горло потримати?

– Ні, я ж гуманіст. Спокійна і миролюбна людина. У мене немає бажання шкодити живій істоті, яка тим більше перебуває в такому положенні.

А ось щодо їхніх матусь, татків та друзів, які мені надсилають особисті повідомлення, то там деяким товаришам обличчя начистив би із задоволенням. А полонені – це табуйована тема.

– Напевно, кожний сподівається потрапити на обмін. Чи є такі, що бояться повертатися, вважаючи, що їх можуть переслідувати як дезертирів чи зрадників?

– Додому всім хочеться, як не крути. Особливо тим, хто має сім’ї. Але й побоювання перед переслідуваннями також реальність. Є такі, хто не має сім’ї чи житла, які навіть мають намір просити притулку. А є й такі, що йдуть воювати за Україну до легіону «Свобода Росії». Наскільки їх багато, я не можу сказати.

– Ви спілкувались із тими, хто хотів би отримати притулок?

– Спілкувався. Був такий Шаміль, прізвище не пам’ятаю. Цей чоловік, коли давав інтерв’ю, попросив допомогти йому із адвокатом і притулком в Україні. Має дівчину начебто з України, вони спілкувалися через інтернет. І ось коли Шаміля до нас відправили, він уночі за першої нагоди склав зброю, пішов з окопів, прийшов до мирних і здався. Була б моя воля, я надав би такому притулку.

У мене із респондентів росіян за національністю не більше 40 відсотків. Решта – кого там тільки немає: марійці, башкири, буряти, дагестанці, татари, чеченці. Щоправда, із чеченцями я мало говорив.

Сержант Чингіз Дамбаєв розповів, як розстрілювали людей, а під час розмови з рідними розплакався. Скріншот: https://www.youtube.com/watch?v=kzxtQPUVa4MСержант Чингіз Дамбаєв розповів, як розстрілювали людей, а під час розмови з рідними розплакався. Скріншот: https://www.youtube.com/watch?v=kzxtQPUVa4M

Більше на війну не підуть

– А були люди, яких би вам було шкода: мовляв, чого ти, дурню, погодився на цю війну?

– Та мені їх усіх шкода, це як пожаліти істоту, яка все життя прожила з пеленою на очах та у гермошоломі зомбопропаганди. А тут гермошолом злетів і спала пелена. І вони всі сидять переді мною, такі розгублені, беззахисні…

– Більшість попадуть в обмінний фонд, і це добре. Якщо в Росію повернуться, як ви вважаєте, чи погодяться знову йти воювати?

– Ні, не підуть, я в цьому певен. Якась допустима похибка може бути – один відсоток на сто. Але реально – ні, навоювалися.

– У соцмережах часто пишуть, що нічого возитися з полоненими, повертати їх додому. Треба судити, посилати на каторгу, а ще краще стратити.

– Ну навіщо я маю коментувати висловлювання дурних людей? Є прості раціональні речі, з яких слід виходити. Ті люди, які пишуть, що всіх потрібно судити та розстрілювати, де вони воюють? Де воюють їхні родичі? Вони можуть заявити прямо: нехай мою дитину вб’ють у російському полоні, натомість ми вб’ємо полонених росіян? Якщо так, то вони не кращі за рашистів. Якщо цього не пишуть самі рашисти під українськими ніками.

Володимир Золкін
Володимир Золкін

ДОСЬЄ КП

Народився у Києві 8 вересня 1981 року. До війни займався аналітикою для юридичних компаній як фрілансер, а також вів на YouTube блог про українську політику.

З кінця лютого 2022 року почав працювати у проекті « Шукай своїх », який був створений з ініціативи радника міністра внутрішніх справ України Віктора Андрусіва. Проект призначений для того, щоб громадяни РФ мали змогу дізнатись про долю родичів, що воюють в Україні.

Если вы нашли ошибку, пожалуйста, выделите фрагмент текста и нажмите Ctrl+Enter.