Письменник Андрій Піонтковський — про візит Олланда до Москви, вигадані перемоги Кремля і енергетичну блокаду Криму
«Тепер же як плату за участь у коаліції проти «ІДІЛ» Путін вимагатиме «свободи рук» на пострадянському просторі. Я не кажу, що йому це обов’язково вдасться, але такий стратегічний план у Кремлі, звичайно, існує», — переконаний російський письменник, опозиціонер, провідний науковий співробітник Інституту системного аналізу РАН.
— Андрію Андрійовичу, щодня ескалація на Донбасі набирає градусів та обертів. З чим, на вашу думку, пов’язана нинішня активність? І які вона може мати наслідки?
— По-перше, ви повинні розуміти, що Путін ніколи не дасть Україні спокою. Для нього фундаментальне завдання — завдати поразки Революції Гідності та будь-якими засобами запобігти рухові України європейським вектором розвитку. Всі його попередні плани провалилися… Тому господар Кремля розглядає тепер інші опції та можливість нових воєнних провокацій. Тим більше, що створена ним атмосфера «антигітлерівської» коаліції робить для Путіна таку політичну ситуацію, в якій йому легше буде ослаблювати підтримку України з боку Заходу…
У всякому разі він думає, що можливі нові воєнні провокації (аж до спроби взяти Маріуполь) у цій атмосфері не викличуть тієї різкої реакції Заходу, якої він остерігався. Наприклад, посилення санкцій чи надання Києву летальної зброї. Тож Путін нині якби грає на двох шахівницях одночасно — сирійській та українській. Але фундаментальною проблемою для нього залишається Україна, де, загалом кажучи, він не відкидає нічого.
— Президент Литви заявила : «Якщо ми дозволимо Путіну, він піде куди завгодно… А потім ми будемо дивуватися, що нові території захоплені, нові країни розколоті, але тоді зупинити його буде значно складніше». Ви згодні з Далею Грібаускайте?
— Абсолютно! Я згоден із тим, що якщо Захід здасть Україну, дозволить Путіну вирішити тут свої цілі, то наступною буде Балтика. І саме нині — момент істини. Момент, коли буде перевірено: чи готовий Захід відстоювати свої принципи, чи готовий відстоювати своїх союзників. Один із ключових гравців Заходу — Франція — уже, на мій погляд, серйозно прогнувся перед Путіним…
Візит Олланда до Росії — великий політичний успіх Путіна. Про яку ізоляцію може йтися, якщо до нього прибіг заляканий терактами (думаю, там також не обійшлося без участі Москви) президент Франції?! Тепер же як плату за участь у коаліції проти «ІДІЛ» Путін вимагатиме «свободи рук» на пострадянському просторі. Я не кажу, що йому це обов’язково вдасться чи вже вдалося — будемо спостерігати. Але такий стратегічний план у Кремлі, звичайно, існує. І його частиною є воєнна ескалація на Донбасі.
— За вашими прогнозами, апетити хазяїна Кремля далі будуть зростати?
— Не апетити, а ставки. Він уже програв в Україні — провалився «рускій мір» і «Новоросія». Саме тому поліз у Сирію. Перший місяць війни показав: максимум, чого Путін може там досягти, — зберегти такий собі анклав під владою Асада. Грубо кажучи, та ж Лугандонія, але тільки в Сирії. На телеекранах Росії це не виглядатиме як перемога, значить, треба підвищувати ставки, йти на якусь більшу конфронтацію. А чому йому потрібна та телевізійна перемога? Бо абсолютно зрозуміло: його злодійська економіка приречена, іде вже реальне погіршення життєвого рівня, і зберігати лояльність населення можна тільки впорскуванням величезних доз імперського наркотику, демонструючи якісь геополітичні перемоги.
Тому Путін тепер і небезпечний, бо у своїй спробі й далі демонструвати ці перемоги готовий на нові, ще страшніші авантюри. А дозволяє він це собі винятково через слабкість Заходу. Адже Захід міг би вирішити путінську проблему дуже швидко — і більш серйозними економічними санкціями, і обнародуванням та заморожуванням персональних рахунків — його власних і його верхівки. Проте з певних міркувань Захід наразі не наважується на це, чим Путін і користається. Ось цей міф про «антигітлерівську» коаліцію — його останній шанс на порятунок.
— А як ви ставитеся до продуктової та енергетичної блокади Криму? Адже тепер і влада заговорила про можливість припинення торгівлі з півостровом…
— У цьому контексті я не розумію слова «блокада». Реально йде війна між Україною та Росією. Значна частина української території окупована. І притім дивовижно не те, що якась економічна діяльність припиняється, а те, що Україна й далі достатньо інтенсивно проводить економічний обмін з Кримом і навіть якоюсь мірою — з Донбасом. Ви можете собі уявити, щоб у 1941 — 1942 роках Радянський Союз вів економічний обмін з окупованими німцями територіями (з тією ж Україною чи Білоруссю), а коли відмовився б це робити, його раптом звинувачували б у
блокаді?! Як можна блокувати окуповану територію? Окуповану територію забрала держава-агресор! Тому, як на мене, дискусія проходить у неправильних термінах.
— У нас відзначили другу річницю Революції Гідності. І знову заговорили про «третій майдан». Які небезпеки ви тут
бачите?
— Так, сьогодні в Україні дуже багато незадоволених владою, дуже велике розчарування тим, що не виконані обіцянки, не збулися всі сподівання, надії людей, які були на Майдані. Але, мені здається, більшість українського суспільства (навіть ті, хто найкритичніше налаштований до Президента, уряду, Верховної Ради) розуміють: спроба масових виступів проти інститутів влади у період війни, до того ж під час нагнітання воєнної ситуації на Донбасі (з цього,
власне, ми почали нашу розмову), звичайно ж, зіграла би на руку Росії. І у воєнному плані, і в суто пропагандистському. Мовляв, погляньте, в Україні — повний хаос, треба навести там порядок… Тож «третій майдан» — це мрія Путіна!
Богдан БОНДАРЕНКО, газета «Експрес»
