Третина українців, як свідчать результати соціологічного дослідження групи “Рейтинг”, шкодує за розпадом Радянського Союзу. Чим зумовлена ностальгія за совковим минулим, чи зможе трансформуватися історична свідомість цих 30 відсотків українців і чи дійсно було краще в СРСР, аніж в незалежній Україні, з’ясовувала журналіст сайту Marionetki.net.
Як стверджує український історик, доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький, Інститут соціології Національної академії наук з 1992 року проводить щорічний моніторинг суспільної думки. У них дослідження є досконалішим, оскільки воно має більш розгорнуте запитання подібного типу.
“Воно звучить так: “Ким ви себе передусім вважаєте?”. Респондент має обрати одну із 5 відповідей, тому порівняймо, як люди відповідали в динаміці – у 1992 і 2016 роках. Це фактично весь період незалежності”, — говорить експерт.
Зі слів Станіслава Кульчицького, ми отримали наступну таблицю:
| “Ким ви себе передусім вважаєте?” | 1992 рік | 2016 рік |
| “Громадянином України” | 45,6 % | 60 % |
| “Мешканцем села, міста, регіону” | 30, 8% | 28,9 % |
| “Представником свого етносу, нації” | 1% | 2,9% |
| “Громадянином колишнього СРСР” | 12,7% | 3,9 % |
| “Громадянином Європи або світу” | 10,2% | 3,6% |
Ці дані не зовсім співставні, за словами експерта, адже в 1992 році в опитуванні фігурує весь Донбас, а в 2016 — тільки десь половина. Теж саме із Кримом. А якраз ці два регіони були найбільш радянськими за ментальністю населення.
Є тенденція до зменшення прихильників СРСР
Як стверджує головний науковий співробітник відділу історії України 20-30- х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, на основі дослідження можна зробити наступні висновки:
По-перше, кількість космополітів зменшилася – тобто мова йде про громадян Європи або світу. Деякі з них виїхали за кордон на постійне місце проживання. А багато хто побував там і побачив, що Батьківщина, хай вона навіть не благополучна, як наша, все одно є кращою, аніж інші країни.
По-друге, питома вага громадян, які не визнають сучасної реальності і є прибічниками Радянського, скоротилася більш, ніж у троє. Можна здогадатися, що це люди похилого віку, які вже відходять.
По-третє, кількість представників своєї нації, для яких нація понад усе, завжди була і залишається незначною. Це дуже важливо – український народ несприйнятливий до ідей крайніх націоналістів. Йому набагато більше подобаються націонал-демократи, тобто люди помірковані, не екстремісти.
Регіональну свідомість українців використовувала “Партія регіонів”
По-четверте, питома вага людей із регіональним світопочуттям залишається стабільною, на рівні трохи менше третини опитаних за всі ці роки. Це на зразок такого: “Ось я, наприклад, донецький, і ніхто більше мені не потрібен. Чи я закарпатець, і Україна мені нецікава”.
“На регіональній свідомості зросла “Партія регіонів”, і вона нікуди не поділася, хоча й не існує більше організаційно. Але по телебаченню по багатьох каналах ми й досі можемо побачити і Юрія Бойка, і Бориса Колеснікова, і Ганну Герман. Адже всі телеканали належить олігархам”, — говорить Станіслав Кульчицький.
Немає своїх “Маяковських”, аби Україною пишалися, як колись СРСР
По-п’яте, розмірковує історик, хто може сказати з гордістю, як казав колись видатний радянський поет Володимир Маяковський: “Читайте, завидуйте, я гражданин Советского союза”? Таких немає.
“Мабуть, у нас Маяковських нема, немає патріотичного кінематографу, який в пекельні часи сталінських репресій умудрявся робити вигляд, що все чудово в нашій великій країні, а “завтра будет лучше, чем вчера”. Наприклад, надзвичайно популярний в Україні тижневик Гордона живе з тим сами девізом на першій сторінці і зараз. Це, певне, через те, що висвітлюються в ньому дуже похмурі речі”, — розмірковує історик.
Загалом же, як стверджує експерт, динаміка позитивна: у 1992 році лише 45 відсотків відчували себе громадянами України, а тепер – 60.
“Я не сумніваюся, що якби ці 5 варіантів відповідей поставили перед поляком, то кожен обрав би варіант “Я громадянин Польщі”. Можливо, відсотків 10 відчули б себе представниками своєї нації. І нікому б із них у страхітливому сні не наснилася б така відповідь: “Я почуваю себе передусім громадянином Польщі Людової – попередньої комуністичної Польщі”. Це я веду до того, що у нас колишній Радянський Союз сприймається, як щось найбільш цінне”, — говорить Станіслав Кульчицький.
Ми пожинаємо плоди постгеноцидного соціуму
Передумовами прихильності українців до СРСР, за словами історика, є те, що українське суспільство є постгеноцидним.
“Упродовж кількох десятиліть Україна перебувала в епіцентрі сталінських репресій. Усі вони були превентивними, адже Сталін боявся України. А вона постійно доводила, що є ненадійною для Кремля. Навіть очільники того уламку КПРС, які називалися Комуністичною партією України, формувалися в Кремлі не з українців – там були поляки, німці, і росіяни. А от перший українець Олексій Кириченко з’явився на вершині цієї піраміди влади тільки вже у часи Микити Хрущова”, — говорить про причини історик.
За його словами, постійні репресії — це негативний соціальний відбір – тоді гинули найбільш талановиті, патріотичні, розумні, а залишалися при житті конформісти, люди з гнучкою совістю, тобто ті, хто сповідував відому московську приповідку “Ты начальник – я дурак. Я начальник – ты дурак».
За молодістю, «Жигулівським» пивом і стабільністю плачуть українці
Стосовно причин прихильності до Радянського Союзу, то їх декілька.
“По-перше, українці шкодують не за країною, а своєю молодістю. По-друге, людям властиво пристосовуватися до ситуацій, наприклад, вони пам’ятають, як раділи, коли вдалося придбати півлітра “Жигулівського” пива, а хіба вони зараз відчувають приплив щастя, потрапляючи в київський “Пиваріум” з 30-ма сортами пива?”, — запитує експерт.
По-третє, як говорить Кульчицький, не усі впевнені в завтрашньому дні: “Усе може трапитися: і танки Путіна під Києвом, рак – і немає грошей на ліки, девальвація гривні, зростання “комуналки”, втрата добре оплачуваної роботи. Зараз немає стабільності, а тоді вона була”.
Застій, як стверджує історик, під портретами Леоніда Брежнєва тривав 2 десятиріччя. П’ятирічки проминали одна за одною, не залишаючись в пам’яті.
“По телебаченню показували тільки виробничу тематику, і було нецікаво. Але тепер та нецікавість боком вилазить: країна насичена зброєю та ненавистю. А такий коктейль небезпечний. Ми вже, до речі, і до коктейлів Молотова звикаємо”, — каже експерт.
У Радянському союзі був дефіцит, а тепер у нас суспільство – загального добробуту.
“Зрозуміло, що у нас рівень, найнижчий в Європі, але ж тепер нас не так грабує держава, як би ми її не сварили. Сучасна держава залізає в борги, щоб забезпечити коштом наших майбутніх поколінь такий-сякий рівень життя”, — розповідає про нову форму соціуму експерт.
Крім того, за його словами, технологічний прогрес знижує собівартість продукції, яка раніше називалася товарами народного споживання.
“Телефон, телевізор, “пралка”, навіть автомашина – зараз це все набагато легше купити, аніж в Союзі”.
Від пологового до кладовища – усе під контролем держави
Також тоді держава турбувалася за долю громадянина, починаючи від пологового будинку і закінчуючи кладовищем.
“Навіть держава “залазила” в квартиру і цікавилася, ні не сексом, адже його в Союзі, як стверджують, не було, а взаємовідносинами людей. Партійний комітет уважно перевіряв кожну анонімку. Але оцей державний патерналізм все ще залишається як прокляття, тому в усі часи і в усіх країнах влаштовує певну частку населення. А у нас всі були “заражені” патерналізмом, усі не мислили себе без держави, якою треба було пишатися, — пояснює роль держави наш співбесідник. – Кого влаштовує патерналізм, хто погоджується перекинути всі свої турботи на чиновників, саме той і ностальгує за минулим”.
Чи є шанс змінити історичну свідомість?
Аби збагнути, чи є можливість трансформувати історичну свідомість українців, Станіслав Кульчицький пропонує розглянути роль кожного покоління в СРСР окремо. Загалом існує три покоління.
“Найстарше покоління – практично відійшло за період 1989 – 2018 років. Тобто за 30 років я беру період від конституційної реформи 1988 року і проведених на її основі перших вільних виборів – 1989 року, коли Горбачов сказав, що “революція згори” почала неконтрольовано перетворюватися на “революцію знизу”. Це було суто радянське покоління, і мало хто з його представників зміг пристосуватися до нової реальності – з ринковою економікою, відкритими кордонами, відсутністю парткомів і з тридцятьма сортами пива”, — розповідає історик про типове покоління “совка”.
Колишні громадяни середнього віку СРСР зараз продають голоси за гречку
Зараз найстаршим, за його словами, є покоління яке було середнім тридцять років тому.
“Воно пристосовуються, але дуже повільно. Продає за гречку або за купюри свій голос на виборах, бідкається через низькі пенсії, пробує без особливих успіхів користуватися інтернетом. Це покоління дуже любить популістів – від Тимошенко до Ляшка”.
Молодше покоління Союзу – теперішні корупціонери
Покоління, яке було молодшим, 30 років тому, за словами Кульчицького, тепер перебуває при владі.
“Воно не совкове. Але в його середовищі квітне корупція, на всіх посадових рівнях, від нардепів до дрібних чиновників”, — стверджує експерт.
Майданне покоління за “совком” не ностальгуватиме ніколи
Але тепер з’явилося ще 2 останніх покоління, які Станіслав Кульчицький називає “майданними”.
“Саме вони — наша надія, з ними пов’язана точка неповернення у “світле” минуле, у спотворений світ комунізму. Ці покоління не ностальгуватиме за Радянським союзом, оскільки перед ними багато можливостей. Але багато хто з них не хоче співіснувати з тими, хто йде вперед з головою, повернутою назад. І ці люди емігрують, адже на батьківщині не можуть прикласти свої руки та розум до доброї справи. Тому сподіватимемося, що виїдуть не всі”, — додає Кульчицький.
“Как молоды мы были…»
За словами політолога Станіслава Зозулі, при всьому тому, що Радянський Союз був справжньою «імперією зла» зі злиденним рівнем життя для майже всіх, окрім привілейованої касти радянської номенклатури, лицемірною культурою того, що можна було говорити на кухнях і що в колективі, при всьому тому і ще багато цілком раціональних «проте», які можуть висунути політологи та економісти, в Радянському Союзі була молодість для тих, у кого сьогодні старість.
«А це річ, яка не йде в жодні раціональні співставлення. Просто вони були молоді, і незважаючи на всі негаразди і нудотну нудьгу, яка була в час Радянського Союзу 60-х і 70-х, їм здавалося, що все життя іще попереду. Переконаний, що з цієї ностальгуючої третини (1/3 українців шкодують, що розпався СРСР), абсолютно більшість, коли була молодими, самі картали на радянський лад. Пам’ять — така річ, що не піддається раціональним осмисленням, — апелює до спогадів за молодістю політичний експерт. — Зараз дефіциту немає, тому, скоріш за все, є сум за «стабільною» диктатурою.
Як стверджує експерт, при всьому тому, що незалежна Україна за багатьма ознаками схожа на країну failed state (державу, якій не вдалося побудувати демократичні інклюзивні інститути, які б слугували інтересами всіх), і існує велика майнова нерівність на користь політичного класу, яка не йде в порівняння з нерівністю, яка існувала між «радянською людиною» і номенклатурою, при всьому тому, економічне положення найбільш незахищених соціальних верств, як то пенсіонерів, не гірше, а де в чому і трохи краще, ніж при совку.
«Знову таки, якщо виокремити ностальгію за молодістю і порівнювати кількість товарів і послуг, які може придбати собі бюджетник в Україні і бюджетник при Радянському Союзі, ця перевага буде на користь України. Тому якщо підходити до вимірів чесно, ностальгія не може бути пояснена економічними факторами. Скоріше культурними, психологічними, відчуттям політичної стабільності (забувають, що то була стабільність диктатури) — можливо», — каже Станіслав Зозуля про причини ностальгії.
Ностальгуючі нам не загрожують
Третина українців, які ностальгують за Радянським Союзом (назву їх «совками»), але які не беруть активних дій до відродження СРСР, не страшні.
«Наприклад, заборона Комуністичної партії України, наступниці КПРС, пройшла майже безслідно — жодних протестів не спостерігалось. І навіть, якщо Україна вирветься зі свого пригніченого стану і стане успішною, то все одно не зможемо переконати цих людей, які зайняли позицією пасивних ностальгуючих. Знову ж таки тому, що раціональні аргументи можуть втрачати для таких людей свою силу», — відзначив Станіслав Зозуля.
Психологія ностальгуючих
За словами психолога Вікторії Носенко, наша емоційна прив’язаність до минулого пов’язана з тугою за собою колишнім, за можливостями, теплими спогадами, емоціями.
“Особливо цей процес загострюється в пізньому зрілому і літньому віці, бо в цей період люди переживають кризу, пов’язану з усвідомленням і прийняттям своїх обмежень. І якщо людині вдається знайти в собі сили, щоб творчо пристосуватися до нових умов життя, є сфера, де вона задоволена собою (хороші відносини в родині, улюблена робота, достаток, захоплення), то смуток про минуле може перейти в теплі спогади і не приносити дискомфорту”, — говорить Вікторія Носенко.
В іншому випадку, за словами експерта, люди відчувають дефіцит наповненості життя, вони позбавлені можливості самореалізації, або зіткнулися з вимушеними втратами (наприклад, коли річ стосується війни).
“У такому разі туга за кращими часами призводить до переживання безвиході, втрати надії, відчаю. В соціальному плані такі люди ізолюються, не бачачи для себе підтримки, і продовжують жити в минулому, подумки повертаючись у ті часи, що колись було добре”, — відзначила психолог.
Відзначимо, що згадане опитування соціологічною групою Рейтинг проводилося в період з 12 по 28 грудня минулого року. Було опитано 30 осіб методом особистого інтерв’ю по 1200 осіб в кожному регіоні.
Автор: Ірися Герцун
